Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Розбудова Української народної республіки. Війна проти радянської Росії

Після утворення УЦР Центральна Рада здійснила низку важливих заходів з розбудови української державності. Своєю постановою УЦР окреслила кордони УНР. При цьому було заявлено протест проти спроб вилучити з української держави землі Волині, Галичини, Буковини, Холмщини, Підляшшя. 23 листопада було оголошено перемир'я на фронтах Першої світової війни у межах української території, а з кінця грудня делегація УНР розпочала переговори про мир з державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина). Було утворено Генеральний суд, прийнято закони про випуск власних українських грошей, про державні кошти, про головну скарбницю та Державний банк УНР, про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати, про організацію військового секретарства, розпочато підготовку конституції, земельного кодексу, закону про національно-персональну автономію. На виборах у листопаді-грудні 1917 р. до Всеросійських установчих зборів в Україні за більшовиків проголосувало тільки 10 % виборців, а за українські політичні партії - понад 75 %.

Проте боротьба за владу в Україні загострилася. До цього спричинялась і позиція Раднаркому Росії, який всіляко допомагав тим силам, що виступали проти Центральної Ради, а потім розпочав відкритий наступ проти УНР. З (16) грудня 1917 р. Раднарком Росії ухвалив "Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской Раде". У маніфесті поряд з формальним визнанням УНР та національних прав українського народу, він зажадав припинити формування української армії, не пропускати на Дон російські козацькі полки, що залишали фронт, не обеззброювати загони Червоної гвардії. У разі невиконання . цього ультиматуму протягом 48 годин оголошувався стан війни між Радянською Росією та Україною. 4-6 (17-19) грудня 1917 р. у Києві українськими більшовиками і Центральною радою було проведено І Всеукраїнський з'їзд Рад, у роботі якого взяло участь понад 2,5 тис. делегатів. З'їзд кваліфікував ультиматум РНК як чинник, здатний розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія, і ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради. 124 делегати від 49 рад, які не поділяли такої позиції, залишили з'їзд і виїхали до Харкова. Там вони об'єдналися з делегатами З'їзду рад Донбасу та Криворіжжя, 12 (25) грудня 1917 р. проголосили себе "З'їздом рад робітничих і солдатських депутатів України за участю селянських депутатів" і заявили про встановлення радянської влади в Україні.

Було створено Центральний виконавчий комітет рад України, який очолив Ю. Медведев, радянський уряд - Народний секретаріат. Контроль за його діяльністю здійснював надзвичайний комісар України Г. Орджонікідзе, призначений РНК Росії. Таким чином, більшовики проголосили владу, яка представляла меншість населення. Це підтвердили й вибори до Українських Установчих зборів, що відбулися наприкінці 1917 p.: із 172 депутатських місць більшовики здобули лише 34. Вибір народу був за українськими партіями.

10 грудня 1917 р. за наказом главковерха М. Криленка наступ на Україну (з Північного, Південно-Західного й Румунського фронтів) розгорнули підрозділи російських радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського. Невдовзі в руках більшовицьких загонів уже були Харків, Полтава, Одеса, Чернігів, Катеринослав. Війська М.Муравйова стояли на підступах до Києва.

Щоб прискорити укладення мирного договору з Четверним союзом, 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV універсалом оголосила Україну самостійною державою. Цим і формально і юридично був закріплений самостійний статус УНР, яка фактично з моменту проголошення III Універсалу була створена і діяла як незалежна республіка.

Російським радянським військам і червоногвардійським загонам Москви і Петрограда протистояли 10 тис. гайдамаків (так тоді називали українізовані військові частини) та студентські загони. Під Крутами Чернігівської губернії вони зазнали поразки й змушені були відступити.

У самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників і службовців "Арсеналу", залізничних майстерень і Південноросійського заводу. Після п'ятиденного артилерійського обстрілу 26 січня 1918 р. війська М. Муравйова зайняли Київ. Внаслідок масового терору було знищено понад 5 тис. осіб. Пограбування банків, заборона українських грошей і довільна зміна цін на продовольчі й промислові товари призвели до паніки та анархії. Розпочався масовий вивіз продовольчих товарів до Росії. Лише з 19 по 26 січня так званими продовольчими загонами російських військ було вивезено 363 вагони з продовольством, багато ешелонів з вугіллям, милом тощо.

Захоплення більшовицькими військами Києва прискорило переговорний процес у Бресті. 22 січня (9) лютого 1918 р. було підписано мирний договір між Україною, з одного боку, і Німеччиною та її союзниками, з іншого. Це змусило РНК Росії припинити війну з Україною і визнати її незалежність.

За умовами договору Німеччина та її союзники визнавали незалежність української держави та її органи влади, кордони, які мали проходити по межах проживання корінного населення, і зобов'язувалися повернути всіх військовополонених, котрі захочуть цього. Україні надавалася воєнна допомога. Війська повинні були дислокуватися на північних кордонах з Росією лише до ратифікації договору й стабілізації становища в УНР. За це Україна за певну оплату мала поставити країнам Четверного союзу 60 млн пудів зерна, близько 3 млн пудів м'яса, 400 млн штук яєць, 37,5 млн пудів залізної руди та іншої продукції.

Водночас Радянський уряд України - Народний секретаріат не зміг налагодити ефективну роботу. На місцях спочатку навіть Харківська рада робітничих депутатів не хотіла його визнавати. Почався розпад України на окремі частини. У січні 1918 р. в Одесі було проголошено Одеську радянську республіку, через декілька днів - Донецько-Криворізьку республіку. Всі ці події, зміни політичних режимів загострили і без того тяжке економічне становище України, ще більше впав рівень життя. Внаслідок неефективного управління зменшилось виробництво продукції на багатьох заводах, фабриках, шахтах, що були оголошені націоналізованими, зростало безробіття. Занепало чимало великих сільськогосподарських підприємств, які належали великим землевласникам. Селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння, чимало господарських будівель було зруйновано і спалено. 8 (21) лютого німецька та австрійська армії почали просуватися вглиб України. Разом з ними йшли військові частини, що залишились вірними Центральній Раді. Радянські загони відступали. 2 березня німецькі підрозділи і війська УЦР увійшли до Києва, а до кінця квітня 1918 р. під їхній контроль перейшла вся територія України. На початку березня до Києва повернулась і Центральна Рада. У містах і селах України іноземні війська зустрічали досить стримано. Населення, переживши страхіття воєнних дій та розстріли, вчинені загонами Муравйова, не знало, чого можна чекати від німців і австрійців. У відозвах до населення УЦР наголошувала, що мета приходу іноземних союзних військ - відсіч більшовицької агресії та відновлення в Україні законної влади - Центральної Ради. Своє невтручання в українські справи декларувало і німецько-австрійське командування.

Центральна Рада продовжувала розбудову української держави. Було ухвалено закон про впровадження в УНР нового (григоріанського) календаря з 16 лютого 1918 p., яке було вирішено рахувати першим днем березня, запроваджувався середньоєвропейський час. Було затверджено земельний закон, герб УНР - тризуб, і державний прапор - жовто-блакитний. В грошовий обіг було запроваджено гривню, яка за вартістю дорівнювала половині вартості карбованця УНР, випущеного ще в грудні 1917 p.; встановлено новий адміністративно-територіальний устрій України (скасовано губернії та повіти і встановлено поділ УНР на землі - 32 одиниці). 24 березня 1918 р. опубліковано Закон про державну мову УНР - українську. Тривала підготовка конституції, передбачалося на початку травня зібрати Всеукраїнські установчі збори. Провадились заходи в галузі культурного будівництва.

Однак далеко не все вдавалося здійснити Центральній Раді. Надто складними були об'єктивні конкретно-історичні умови, не обійшлося без помилок і прорахунків.

Попри сповідання Центральної Ради, дипломатичні домовленості і декларації Четверного союзу, німецько-австрійські війська, зайнявши всю Україну, почали втручатись у внутрішні справи молодої держави. 25 березня 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали конвенцію про поділ української території на зони впливу: австрійську (Подільська, Херсонська, Катеринославська губернії та південно-західна частина Волинської) та німецьку (решта українських земель, включаючи Крим). Німецьке командування підпорядкувало собі централізоване управління залізницями та водним транспортом. Під спільний контроль союзників було поставлено кам'яновугільну та залізорудну галузі промисловості. В Україні було запроваджено німецькі воєнно-польові суди. Намагаючись прискорити вивіз продовольства, німецько-австрійська адміністрація вдалась до насильницьких реквізицій хліба, інших продуктів у селян. Це викликало численні конфлікти Центральної Ради, уряду У HP з німецько-автрійським командуванням. До того ж УНР не вдалось створити ефективних органів управління на місцях, що відчутно послаблювало вплив загальнодержавних структур.

Проти політики УЦР, спрямованої на обмеження розмірів земельних ділянок, передачу ряду основних засобів промислового виробництва до загальнодержавної власності, виступали великі промисловці, землевласники, частина заможних селян. Зокрема, 25 березня 1918 р. хліборобський з'їзд, проведений з ініціативи Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виступив проти аграрної політики Центральної Ради, висунув вимоги відновлення приватної власності, встановлення гарантованого мінімуму землі. Ці домагання не знайшли розуміння членів Центральної Ради.

Такі конфлікти використав П. Скоропадський - нащадок давнього українського гетьманського роду, генерал-лейтенант російської армії, один з активних провідників українізації армії, керівник "вільного козацтва", командуючий в 1917 р. всіма військовими частинами УНР на Правобережжі. У 1918 р. він створив і очолив політичну організацію "Українська народна громада", яка у контакті з Українською демократично-хліборобською партією і "Союзом земельних власників" розпочала боротьбу з УЦР за владу. Сили, очолювані П. Скоропадським, підтримали німецько-австрійські війська в сподіванні на встановлення в Україні більш слухняної і твердої системи управління. 26 квітня німецькі війська роззброїли українську дивізію синьожупанників, сформованих раніше в Німеччині з полонених українців. 29 квітня загін німецьких вояків, вдершись до зали, де йшло засідання Центральної Ради, заарештував декілька її членів, решту примусили залишити приміщення і розійтись. Вони поводились мирно і не втратили при цьому політичної гідності. Саме останнього дня УЦР ухвалила Конституцію Української Народної Республіки. Згідно з нею закріплювався державний статус України як суверенної демократичної парламентської республіки, І громадянам якої гарантували широкі права і свободи, а національним меншинам - можливості для вільного розвитку. Верховну владу мали здійснювати однопалатні збори як орган законодавчий і Рада народних міністрів як орган виконавчий. Передбачалося, що голова всенародних зборів здійснює всі чинності, пов'язані з представництвом Республіки. Гетьманський переворот не дав змоги набрати цій конституції сили, але вона стала важливим теоретико-правовим здобутком українського народу, залишилась в історії як приклад мужності і послідовності у відстоюванні його інтересів.

Українській Центральній Раді належить честь започаткування відродження нації, її прагнення до активного політичного життя. Вперше в XX ст. УЦР відновила українську державність, в небачено важких історичних умовах розрухи, безперервних воєнних дій, пов'язаних з Першою світовою війною та ємною агресією, відвертим силовим втручанням інших держав у внутрішні справи України, здійснила важливі кроки в розбудові держави. Не в усьому і не всі у Центральній Раді витримали тягар (часом непосильний) творення нової держави в надскладних обставинах. УЦР не вдалося здійснити послідовну соціальну політику, налагодити ефективну систему управління, створити боєздатну армію. Дався взнаки і брак досвіду її керманичів. Вона об'єднувала різних, часом романтичних, але завзятих у досягненні поставленої мети людей. Характерно, що з боку її членів не було жодного факту корупції. Підсумовуючи діяльність Ради, Грушевський говорив: "Ми не лукавили. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою. Українська Центральна Рада за рік своєї діяльності не політиканула ні однієї хвилі, она не зробила ні одного фальшивого кроку, она мала перед собою тільки мету послужити інтересам многострадального українського народу і тих народів на Україні сущих, котрі з ним зв'язала історія... Ми можемо з гордо піднятим чолом підняти над своєю землею прапор Української Центральної Ради. Ми винесли його не заплямованим".