Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Україна в Першій світовій війні

Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь.

Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.

Війна розколола український національно-визвольний рух. Міжпартійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави.

Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д. Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем.

У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.

Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки.

Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.

Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська' православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.

До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися.

Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни.

Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства.

У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис. солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.