Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Україна на початку XX ст.

На початку XX століття Україну, як й інші частини Російської імперії, охопила економічна криза, яка тривала з 1900-го по 1903 pp. Надвиробництво продукції, погіршення її збуту зумовили скорочення або повну зупинку діяльності багатьох заводів, фабрик і шахт, 3 56 домен півдня України працювало лише 23, із 79 рудників у Криворіжжі - лише 41. Зупинилося чимало цукрових заводів, на складах яких накопичилося понад 6 млн пудів нереалізованого цукру. Понад 100 тис. робітників стали безробітними. Становище працюючих залишалось нелегким: довгий робочий день (11,5 год), невисока платня, яка до того нерідко видавалася не грішми, а продуктами, штрафи, антисанітарні умови мешкання в заводських будинках. У нестатках жила значна частина селян. Вони сплачували значні податки на користь держави, великі викупні поміщикам за надані відповідно до реформи 1861 р. земельні ділянки, які були маленькими й не могли задовольнити потреб селянської родини. Тривало національне гноблення українства.

Все це обумовлювало піднесення революційно-демократичного й національно-визвольного руху. Ще в 90-х роках XIX ст. розгорнулися виступи студентів київських, одеських і харківських освітніх закладів. Молодь вимагала демократизації навчально-виховного процесу, відродження української мови та культури. За участь у масових акціях протесту 183 студенти Київського університету 1900 р. було віддано в солдати.

На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами "вільних громад" заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М. Махновський у брошурі "Самостійна Україна". В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності.

У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних Документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації.

1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Це одна з найчисленніших партій, яка обстоювала ідеї автономії України, конфіскації земельної власності й демократизації суспільного" життя. Не визнаючи більшовицького революційного екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу РСДРП. На таких же позиціях стояла Єврейська соціал-демократична робітнича партія "Бунд", що діяла в середовищі єврейського пролетаріату і ремісничого люду в Україні.

Легальну агітацію за демократичну Україну в складі демократичної Росії та відродження української культури проводили Українська демократична партія (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком, а також Українська радикальна партія (УРП), лідерами якої були Б. Грінченко та С. Єфремов.

Певний вплив, особливо в Донбасі і Подніпров'ї, мала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка виступала згідно з програмою за повалення самодержавства й заміну його демократичною республікою, рівноправність громадян і право всіх націй на самовизначення.

Роботу серед селян вели і російські соціалісти-революціонери (есери). З числа реакційних партій найвпливовішим був "Союз русского народа", який нараховував 190 тис. членів. До нього входило й чимало українських поміщиків та підприємців. У виборах до П Думи ця партія отримала 24,6% мандатів. Вона ставила за мету зміцнення монархії і збереження єдиної неподільної Росії. Мала свої бойові загони ("чорні сотні"), які чинили насильство над неросійським населенням імперії.

У цей період на західноукраїнських землях набули поширення визвольні та соціалістичні ідеї. 1890 р. у Східній Галичині з ініціативи І. Франка та М. Павлика виникла Українсько-руська радикальна партія" А 1899 р. було проголошено утворення Соціал-демократичної партії Галичини як федеративної частини Соціал-демократичної партії Австрії. У 1899 р. виникла Національно-демократична партія. Об'єднавши прогресивну інтелігенції0" духівництво й робітників, вона боролася за створення самостійної Української держави на землях, що входили до складу обох імперій. Лідерами партії були М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та інші.

На західноукраїнських землях діяла й Руська народна партія, створена "москвофілами". її лідери, пропагуючи "єдину, неподільну російську народність", до якої відносили й усіх українців, вели боротьбу проти національно-визвольного руху.

Національному відродженню активно сприяв жіночий рух. Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині, Буковині й Наддніпрянщині виникають жіночі громади, які ведуть просвітницьку діяльність серед молоді міст і сіл. "Клуб русинок" у Львові й жіночі громади Галичини боролися за відкриття навчальних закладів для жінок, за доступ їх до університетської освіти, за організацію дитячих садків. Понад 590 культосвітніх установ діяло на Буковині.

Протягом 1907-1911 pp. у Києві діяло Товариство захисту працюючих жінок, очолюване Довнар-Запольською. У роки Першої світової війни українське жіноцтво створило Товариство допомоги біженцям, організовувало притулки для дітей-сиріт, піклувалося про поранених воїнів, борців за волю України, засланих царизмом до Сибіру. Активно домагалися реформування самодержавства земства. . На своїх зборах і з'їздах вони вимагали демократизації суспільно-політичного життя, створення представницьких органів влади, а також умов для відродження й розвитку національної культури. 1904 р. царським указом було розширено права селян і самих земств, запроваджувалося державне страхування робітників на підприємствах.

Поразка Росії у війні з Японією 1904-1905 pp., глибока економічна криза, національне гноблення і політична безправність народів призвели до першої в Російській імперії революції. Вона розпочалася з "кривавої неділі" 9 січня 1905 p., коли царські війська розстріляли в Санкт-Петербурзі мирну демонстрацію. Хвиля протестів прокотилася й Україною. Упродовж січня страйкували робітники Горлівки, Житомира, Києва, Катеринослава, Маріуполя, Харкова, Юзівки, Одеси та інших міст. Вони вимагали повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня, скасування штрафів і зниження цін на товари у заводських крамницях.

Протягом перших трьох місяців революції страйкувало 170 тис. робітників на 320 заводах і фабриках України. Робітничі виступи підтримали селяни. Вони громили поміщицькі маєтки, цукрові заводи та інші підприємства, самовільно захоплювали землю.

До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських виступів. Сільськогосподарські страйки на той час охопили 1468 сіл.

У червні 1905 р. спалахнуло повстання на броненосці "Потьомкін" (очолили його матроси-українці Г. Вакуленчук та П. Матющенко), а в листопаді ще на 12 кораблях Чорноморського флоту, зокрема крейсері "Очаків" (командував П. ІПмідт), "Св. Пантелеймон" та ін. Слідом за ними виступили сапери Києва під проводом підпоручника Б. Жадановського й солдати Харківського гарнізону. Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань. Одним з найбільших став виступ селян с Сорочинці на Полтавщині (грудень 1905 p.), криваву розправу над якими вчинили царські війська ("Сорочинська трагедія"). У грудні 1905 р. основним районом збройної боротьби з царизмом став Донбас. Збройні повстання спалахували один за одним в Харкові, Катеринославі, Олександровську.

Революційний рух робітників, селян, солдатів і матросів намагалася очолити РСДРП. На її з'їзді у квітні 1905 р, більшовики взяли курс на повалення царизму шляхом збройного повстання. Інші партії не підтримали цієї тактики і намагалися впливати на хід революції політичними засобами.

Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 р., в якому в Україні брало участь понад 120 тис. робітників, паралізував економічне й політичне життя імперії, 17 жовтня цар Микола II змушений був підписати маніфест про громадянські права й політичні свободи та скликання законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Це створило умови для переходу до конституційної монархії.

Царський маніфест негативно розцінили радикальні партії, зокрема більшовики та реакційні партії Росії. Перші продовжували закликати робітників до збройної боротьби, а другі протягом 1905-1907 pp. організовували вбивства й погроми серед неросійського населення більш як у 100 містах імперії. Представники ліберального руху вважали, що головної мети - проголошення демократичних прав та свобод, обмеження самодержавства, створення парламенту - досягнуто.

Революція спонукала широкі маси до участі в національному русі й політичному житті. Формувалися нові партії, господарські й громадські організації. Керівництво страйками очолили ради робітничих депутатів. Першу раду створили пролетарі Катеринослава у жовтні 1905 р. До кінця року ради виникли у восьми великих промислових містах України. Вони боролися за встановлення 8-годинного робочого дня, покращення умов праці та побуту пролетаріату, організовували допомогу безробітним.

На початку жовтня 1905 р. розпочався масовий робітничий рух за створення професійних спілок. В Одесі, Миколаєві, Харкові, Катеринославі, Києві та інших містах утворювалися профспілки залізничників, машинобудівників, металістів, друкарів, кравців та працівників інших галузей виробництва. Профспілки ставали на захист економічних інтересів трудящих і, як правило, не підтримували революційних гасел більшовиків.

У багатьох містах України було створено кооперативні товариства. Майже 140 сільських, волосних, повітових і губернських комітетів Української селянської спілки об'єднали десятки тисяч селян.

Зусиллями видатних діячів української культури М. Аркаса, Б. Грінченка, Л. Українки, М. Лисенка, М. Коцюбинського, П. Мирного, Д. Яворницького та інших в Україні виникали й розгортали свою діяльність культурно-освітні організації Просвіта . Си видавали і поширювали українські книги, влаштовували бібліотеки й читальні для населення, організовували виставки, концерти самодіяльних акторів.

1905 р. товариства "Просвіти" разом із земствами та студентською молоддю розпочали кампанію за українізацію Київського, Одеського й Харківського університетів, що сприяло запровадженню в цих навчальних закладах курсу української літератури. Україномовними ставали народні школи. На земському з'їзді народної освіти 1911 р. представники Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній поставили перед урядом Росії вимогу про українізацію освіти.

Важливу роль у пропагуванні національної ідеї відігравала українська преса. Першою всеукраїнською щоденною стала газета "Хлібороб", яку 1905 р. почали видавати на Полтавщині. У 1905-1907 pp. загалом виходило понад 20 україномовних газет, тижневиків та журналів, таких як "Рада", "Україна", "Українська хата", "Дзвін", "Село", "Рідний край", "Вільна Україна". Українські видавництва працювали в Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові, Житомирі, а також у Петербурзі та Москві. 1911 р. вони видали 600 тис. примірників українських книг і брошур. Згуртуванню наукових сил сприяло заснування 1907 р. Українського наукового товариства в Києві.

У квітні 1906 р. розпочала роботу І Державна дума. В її складі від України налічувалося 102 депутати. 44 з них об'єдналися в Українську думську громаду на правах окремої парламентської фракції, яка вимагала політичної автономії України, відродження національної культури, демократизації суспільно-політичного життя. За участю М. Грушевського громада випускала журнал "Український вісник" і газету "Рідна справа" ("Вісті з Думи ). У II Державній думі українська громада (47 депутатів) продовжувала обстоювати національну ідею. З червня 1907 p. царським указом було скасовано II Думу. Новий виборний закон урізав права трудящих і забезпечував кількісну перевагу представникам урядових партій. Серед депутатів III Думи від України було 64 поміщики, 13 - священиків і 26 - селян. Решта представляла інші стани. Національно-демократичні партії не змогли провести до Думи своїх представників, української фракції не було сформовано.

Революційні події на українських землях, що перебували в складі Росії, викликали хвилю страйків, мітингів і демонстрацій протесту у Львові, Станіславі, Тернополі, Чернівцях та інших містах Західної України. Для керівництва народним рухом з ініціативи Ю. Романчука та К. Левицького було створено в листопаді 1905 р. "Народний комітет". Масові виступи з політичними й економічними вимогами не припинялися протягом 1905-1907 pp. У Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, 211 робітничих страйків і масштабних виступів селян. Внаслідок цих подій уряд Австрійської імперії дещо послабив політичне й національне гноблення, скасувавши обмеження у виборах до парламенту, й надав більші можливості, ніж у Росії, для розвитку української культури. До 1913 р. в Галичині виходило 66 україномовних видань. 1906 р. М. Гру шевський перевів зі Львова до Києва періодичні видання "Літературно-науковий вісник" і "Українська хата". Київ стає визначним центром українського національного руху.

Революція 1905-1907 pp. зазнала поразки. Але запровадження загального виборчого права, скасування заборони на українське слово сприяли піднесенню політичної й національної свідомості народу та його боротьби за волю.

Розпуск 1907 р. Державної думи увійшов до історії під назвою Третьочервневого державного контрреволюційного перевороту. Міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів П. Столипін заборонив діяльність політичних партій революційно-демократичної орієнтації, мітинги й демонстрації. Каральні загони громили прогресивні організації, закривали профспілки, кооперативи, газети та журнали. Протягом 1907-1909 pp. в імперії за "політичні злочини" було засуджено 26 тис. чоловік, з них близько 2200 - до страти.

Царизм ще більше посилив національне гноблення. Уряд заборонив викладання в освітніх закладах України рідною мовою, розпустив українські клуби й більшість товариств "Просвіти", позакривав чимало газет, журналів і видавництв. У публікаціях заборонялося навіть вживати слова "Україна", "український народ", а також створювати в імперії будь-які товариства "інородців", до яких було віднесено й українців. Удари охоронки прискорили розпад Української радикально-демократичної партії. Проте 1908 р. М. Гру шевський та С. Єфремов заснували в Києві нелегальне Товариство українських поступовців (ТУП), яке стало політичною партією, що пропагувала ідею національної автономії України в межах майбутньої демократичної Росії, Його центральним органом була газета "Рада". Головним своїм завданням ТУП вважало продовження боротьби за українізацію освіти, громадських і державних установ, церкви та поширення українського слова. У 1906-1910 pp. було здійснено український переклад і видання "Євангелія" накладом 1,3 млн примірників. Один із лідерів ТУПу Б. Грінченко особисто видав 50 брошур з історії українського народу. Популяризацією наукових знань займалося "Українське наукове товариство".

Проте на шляху національно-визвольного руху став, окрім самодержавства, російський великодержавний шовінізм. Реакційна преса розгорнула шалену антиукраїнську й антиєврейську кампанію. Партія "Союз русского народа", організація "Клуб русских националистов" зі своїми чорносотенними дружинами громили організаційні структури національних рухів в Україні.

Жорстока політична реакція супроводжувалася тяжким економічним становищем - скорочувалось і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля і безземелля. Щоб припинити сповзання країни в прірву й зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861 р. було проведено низку реформ, зокрема аграрну. її ініціатором виступив П. Столипін. Передбачалося здійснити реорганізацію' місцевого самоврядування і судових установ, запровадити трудове законодавство, створити умови для розвитку освіти, удосконалення організації сільськогосподарського виробництва шляхом скасування общинних порядків.

За царським указом від 9 листопада 1906 р. селяни могли закріплювати земельний наділ в особисту власність, вийти з общини або подвірного землеволодіння на хутір чи відруб, продати свою частку землі. Дозволялося також брати кредити в Селянському банку для ведення власного господарства. 29 травня 1911 р. було прийнято закон про землеустрій. До 1916 р. на Правобережжі та Південній Україні вийшли на хутори й відруби близько 50 % господарств, а на Лівобережжі -понад 16 %. Селянами куплено майже 500 тис. десятин землі. Аграрні реформи прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвиткові кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Внаслідок проведених реформ Україна стала основною житницею імперії, яка вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40 %, ячмінь близько 50 % загальноросійського експорту цих культур.

З іншого боку, реформи призвели до соціального розшарування всередині селянства, скорочення земельних наділів і навіть до обезземелення певного прошарку селян, посилення соціальних суперечностей. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру й Далекого Сходу. Тому в господарському освоєнні цих регіонів важливе місце належить українським селянам.

У другій половині XIX ст. на Далекому Сході проживало близько 24 тис. чоловік. До 1917 р. туди прибуло 276,3 тис. українців. Частка українських новоселів становила 67 %. Загалом з України виїхало до Сибіру й Далекосхідного краю близько 1 млн селян. Через неймовірні матеріальні труднощі й незвичні кліматичні умови третина з лишком переселенців померла, а четверта частина повернулася до України.

Значна кількість безземельних селян поповнила ринок робочої сили. З 1910 р. розпочалося нове економічне піднесення. Щорічно промислове виробництво зростало приблизно на 10 %. В Україні з 1910-го по 1913 pp. видобуток вугілля збільшився в 1,5, залізної руди - в 2, марганцевої - в 4 рази. Інтенсивно розвивалися металургійна промисловість і машинобудування. Дещо знизилися темпи будівництва залізниць - з 500 км щорічно у 1900-1904 pp. до 200 км у 1910-1913 pp. Частка України в загальнодержавних перевезеннях залізничним транспортом досягла 31 %. В Україні діяли 72 іноземні компанії. Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах становила близько 45 відсотків.

На західноукраїнських землях промисловість розвивалася дещо повільнішими темпами. Металообробна, шкіряна, паперова та інші галузі мали кустарно-ремісничий характер. У нафтовидобувній галузі іноземний капітал контролював 3)4 видобутку й переробки нафти. На 700 фабрично-заводських підприємствах було зайнято близько 300 тис. робітників. У пошуках роботи щорічно виїжджали до сусідніх країн 20 тис. селян. Тяжкі умови життя, політичне й Національне гноблення спонукали їх до масової міграції. До 1917 р. у країни Європи, до Канади й США емігрувало понад 400 тис. осіб.

Напередодні Першої світової війни знову постало українське питання: національні сили, соціал-демократична фракція в IV Державній думі вимагали від царизму ліквідації національного гноблення й створення умов для розвитку української мови та культури. Національну ідею пропагували журнали "Дзвін", "Україна", "Рідний край", газети "Рада", "Украинская жизнь", "Правда" та ін. З новими радикальними поглядами на українську проблему виступив публіцист Д. Донцов у працях "Модерне москвофільство" (1912) та "Сучасне політичне становище нації і наші завдання" (1913). Відмовившись від ідеї української автономії в складі Росії, він пропонував національно-визвольному рухові стати на шлях боротьби за самостійну незалежну українську державу, за відродження духовного зв'язку України зі Заходом.

Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, процес реформування монархії і нове піднесення національно-визвольного руху перервала Перша світова війна.