Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Українська культура в другій половині XIX ст.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості й сільському господарстві вимагав подальшого вдосконалення народної освіти. За реформою 1864 р. всі початкові школи в українських землях, що входили до складу Російської імперії, було перейменовано на початкові народні училища, які давали елементарні знання. Значну роль відігравала освітня діяльність земств. У 70-х роках вони повідкривали чимало початкових народних шкіл, а повітові училища реорганізували в шестирічні міські училища. Заборона царським урядом 1876 p. навчати дітей у школах рідною мовою та її вживання в громадському житті загальмувала розвиток освіти в Україні. 1897 р. тут існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Вони охоплювали навчанням лише третину дітей. Рівень писемності населення в різних губерніях коливався від 15,5 до 17,9%. У Галичині, Буковині 1869 р. було запроваджено обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Представники заможних верств здобували середню освіту в гімназіях, реальних і комерційних училищах, а також пансіонах закритого типу. Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ.

У 70-90-х pp. відкриваються нові вищі освітні заклади: Новоросійський в Одесі (1865) і Чернівецький (1875) університети; Харківський технологічний, Київський і Львівський політехнічний інститути; Академія ветеринарної медицини у Львові та Вище гірниче училище в Катеринославі. Зросла й кількість студентів. У трьох університетах (Харківському, Київському та Новоросійському) в 90-х роках навчалося майже 4 тис. студентів. Вчительські семінарії діяли в Херсоні, Сімферополі, Новому Бузі, Коростишеві, Переяслові, Острозі та інших містах. Фахівців промислового й сільськогосподарського виробництв наприкінці XIX ст. випускали 26 ремісничих училищ.

Зусиллями музичних, художніх товариств та земств у великих містах відкривалися школи і класи, де навчали музиці, співу, живопису. Ще 1838 р. у Львові розпочало свою діяльність Товариство сприяння музиці. У 1854 р. відкрили консерваторію, а в 1891-му - музично-культурне товариство "Бояв". Воно організувало в Галичині школи і гуртки художньої самодіяльності, аматорські театральні колективи, щорічні ювілейні шевченківські свята. 10 березня 1865 р. у Львові вперше виконано "Заповіт" Т. Шевченка, музику до якого написав М. Лисенко.

У 1868 р. музичну школу було засновано в Києві. З 1885-го вона стала училищем, де навчалося близько 900 учнів. Такі ж школи відкрилися у Харкові (1871) та Одесі (1886).

У Харківському та Київському університетах працювали відомі математики 3. Імшенецький, 0. Ляпунов, М. Ващенко-Захарченко, В. Єрмаков, С. Ярошенко, І. Тимченко, фізики М. Авенаріус і М. Шіллер, видатний зоолог-еволюціоніст О. Ковалевський. Професором Новоросійського університету був український біолог, один із основоположників ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології І. Мечников, який разом з М. Гамалією заснував 1886 р. в Одесі першу вітчизняну й другу в світі бактеріологічну станцію. Популяризацією наукових знань займалися громадські наукові товариства Харкова, Києва та Одеси.

Важливу роль у розвитку української науки відігравало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване у Львові 1892 р. Воно започаткувало серію видань з етнографії, історії, культури, філології, права. Розпочало публікацію багатотомної праці М. Грушевського "Історія України-Руси".

Проблему людини в природі і суспільстві досліджують також філософи П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов, С. Гіляров, М. Грот, Д. Богдашевський, М. Олісницький, які жили і творили в Україні. Вони вели інтенсивний пошук шляхів пояснення сутності людської особистості, сенсу її буття, різко виступали проти всіляких спроб вирішити ці проблеми поза філософією, тобто лише на природничо-науковому рівні. Найвидатнішим представником української філософської школи був професор Київської духовної академії П. Юркевич. Задовго до написання Ф. Достоєвським роману "Біси" він переконливо довів і попередив світ, що абсолютизація раціонального начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу чи намагання зробити його наскрізь прозорим для науки неминуче ведуть до формалізму й догматизму, до перетворення людини на іграшку чужих її єству зовнішніх сил.

Українська філософська думка створила підґрунтя, на якому виросла плеяда видатних російських філософів - В. Соловйов, С. Трубецький, С. Булгаков, М. Бердяев, С. Франко, В. Зеньковецький та інші.

В історичній науці В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевськйй, О. Єфименко, Д. Яворницький, відкидаючи концепції великоросійської шовіністичної історіографії, об'єктивно висвітлюють історію козацтва, гайдамацького руху, походження українського народу та його державності.

Вагомий внесок у розвиток українського мовознавства зробили М. Дашкевич, П. Житецький, Ф. Міщенко, О. Потебня, І. Франко та інші, фольклористики й етнографії - Б. Грінченко, . М. Драгоманов, М. Сумцов, П. Чубинський. За збирання матеріалів і видання "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" (тт. 1-7. СПб, 1872-1879 pp.) П. Чубинського було удостоєно золотої медалі Російського географічного товариства, а також Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі (1875). Б. Грінченко і П. Чубинський довели, що існує самобутній, автохтонний український народ із власною історією, культурою, мовою і величезним прагненням до волі. Згодом їхня творчість буде засуджена на ціле століття як націоналістична і шкідлива для російської і радянської культур.

Класичні зразки реалістичних соціально-побутових романів, повістей, оповідань і поезій з тогочасного життя створили А. Свидницький ("Люборацькі"), С. Руданський ("Повій вітре на Вкраїну", "Не кидай мене"), І. Нечуй-Левицький ("Микола Джеря", "Гетьман Іван Виговський"), П. Мирний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), П. Грабовський ("Пролісок", "З півночі"), М. Коцюбинський ("Дорогою ціною"), Л. Українка ("Досвітні огні", "Слово, чому ти не твердая криця"), Б. Грінченко ("Пісні Василя Чайченка", "Під сільскою стріхою"), В. Самійленко ("Ельдорадо", "Як то весело жить на Вкраїні") та ін. Видатним художником-новатором в українській поезії та прозі був І. Франко, який залишив нам величезний творчий доробок. Яскраво й правдиво відтворювали життя народу Ю. Федькович, М. Павлик, Н. Кобринська, С Ковалів, ^Щ Т. Бордуляк, Є. Ярошинська та ін.

У цей період значного розвитку набула українська драматургія. Понад 40 гостросюжетних п'єс на теми народного життя створив М. Кропивницький. Гарячим почуттям любові до рідного краю, його героїчного минулого пройнята багатогранна творчість М. Старицького. Його п'єси "Не судилося", "Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка" та інші стали помітним явищем в українській культурі. Невмирущу славу визначного майстра соціально-побутової драми й сатиричної комедії принесли І. Карпенку-Карому його твори "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч" та інші.

За надзвичайно важких умов розвивався український театр. Попри заборону діяльності театральних труп (1883), у Полтаві, Чернігові, Сумах, Єлизаветграді та Києві виступали аматорські колективи.

1882 р. М. Кропивницький створив у Єлизаветграді першу українську професійну трупу, до якої було запрошено М. Заньковецьку, М. Садовського, І. Бурлаку та ін. Наприкінці XIX ст. на базі самодіяльних колективів виникли великі трупи М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Крім цих труп, діяло декілька десятків інших українсько-російських колективів. У Львові 1864 р. було засновано театр "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським. Високий рівень художньої майстерності, глибока народність і національна самобутність українського театру принесли йому заслужену славу.

Розвивалася й національна музика. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу національну оперу "Запорожець за Дунаєм". Перлиною української класики став музичний твір П. Ніщинського "Вечорниці", написаний до драми Т. Шевченка Назар Стодоля". Здобули популярність опери "Мазепа" і "Майська ніч" П. Сокальського та "Українська симфонія" М. Калачевського.

До світового рівня підніс українську класичну музику композитор і піаніст М. Лисенко. Його опери "Різдвяна ніч", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", симфонії, концерти, фантазії, а також близько 600 пісень увійшли до репертуарів багатьох музичних колективів України та Росії.

Розвиткові образотворчого мистецтва в Україні сприяла діяльність російського товариства художників-передвижників, членами якого були й українські митці. Серед них видатний майстер пейзажу та історичного жанру С. Васильківський - автор картин "Козача левада", "Степ на Україні", "Козачий пікет" та ін. Надбанням українського образотворчого мистецтва стали твори П. Левченка, М. Ткаченка, К. Крижицького, М. Пимоненка, І. Труїла, К. Трутовського, К. Устияновича та ін.

Заходами товариств художників Києва, Одеси, Львова та Харкова було засновано художні училища. У тогочасній архітектурі переважав еклектизм - поєднання елементів різних стилів. До визначних споруд у Києві слід віднести будинки готелю "Континенталь", Політехнічного інституту, Першої гімназії (О. Беретті), оперного театру (В. Шреттер), Володимирського собору (І. Штром), у Львові будинки - Політехнічного інституту (Ю. Захарович), Галицького крайового сейму (Ю. Гохбергер), оперного театру (3. Горголевський) та ін.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на складні політичні й соціальні умови, сприяла вихованню та консолідації національно визвольних сил.