Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Суспільно-політичне життя в другій половині XIX ст. Піднесення національно-визвольного руху

У червні 1853 р. Росія розв'язала ганебну, чужу для народів, які її населяли, війну з Туреччиною. Україна вкотре стала основною базою забезпечення ведення бойових дій. З міського й сільського люду формувалися кавалерійські та піхотні полки. Тільки Полтавщина виставила 9,5 тис. ополченців. Промислові підприємства Києва, Луганська, Миколаєва, Одеси, Шостки, Херсона постачали зброю, боєприпаси, спорядження, забезпечували їх транспортування. Сотні тисяч голів худоби, значну кількість продовольства було реквізовано для потреб армії. Це, а також неврожаї та епідемія холери вкрай погіршили становище українських селян.

Відчуваючи поразку у війні, царський уряд у січні 1855 р. видав маніфест про організацію державного ополчення. Серед селян поняття "ополченець" ототожнювалось з поняттям "козак". Вони були переконані, що, записавшись до нього, будуть звільнені від поміщицької залежності. Стихійний запис селян охопив 16 губерній. Місцями з цього приводу відбувалися навіть збройні сутички, вибухали повстання. Так, на Київщині, де проживало близько 10% безземельних кріпаків, повстання одержало назву "Київська козаччина". До червня 1855 р. його вдалося придушити, але воно поширилося на Чернігівську, Катеринославську, Херсонську та інші губернії.

Кримська війна завершилася нищівною поразкою Росії. За Паризьким договором (березень 1856 р.) їй заборонялося тримати військові кораблі на Чорному морі та будувати на його узбережжі укріплення. Південна Бессарабія і землі в гирлі Дунаю залишилися під протекторатом Туреччини.

У повоєнний час селянство України продовжило антикріпосницьку боротьбу. Приводом стали чутки про заселення кріпаками Кримського півострова й матеріальну допомогу переселенцям. Так званий похід "у Таврію за волею" охопив улітку 1856 р. всю Лівобережну й Південну Україну. Десятки тисяч селян вирушили до Криму. Відбулися криваві сутички з військами, які стали їм на перешкоді.

У другій половині XIX ст. національно-визвольний рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко - згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасники якого - В. Антонович, Б. Познанський, Ф. Панченко, Т. Рильський, А. Свидницький - "ходили в народ", поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 pp. гурток "хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М. Драгомановим, І. Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - "Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Для згуртування патріотичних сил і пропаганди національно-визвольних ідей у Петербурзі було створено українське видавництво. Воно друкувало твори І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Там же виходив у 1861-1862 pp. перший в імперії український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал Основа, де публікувалися праці з історії та культури України, а також дослідження соціально-економічного характеру. Об'єднавши навколо себе передову інтелігенцію, часопис "Основи" став ідейним центром визвольного руху.

Царські реформи 60-х років XIX ст. не поліпшили матеріального становища більшої частини українського селянства, що жила в злиднях і темряві. Водночас сотні патріотично налаштованих інтелігентів, у тому числі й жінки, зокрема С. Русова (згодом - відомий педагог), вирушали в села як вчителі та фельдшери, допомагали хворим, досліджували життя і побут селян, навчали їх грамоти. Чимало праць з етнографії та фольклористики підготували П. Литвинова і О. Пчілка.

Культурно-просвітницька діяльність в Україні лякала московських можновладців, які вбачали в ній намагання відірвати українські землі від Росії. Невдовзі царський уряд і російська преса розгорнули велику антиукраїнську кампанію. Особливого розмаху вона набула під час польського повстання 1863 p., - визвольний рух в Україні царизм сприймав як продовження польського. Було закрито недільні школи, розпущено громади, проведено масові арешти, найактивніших українських патріотів заслано до Сибіру. Зазнали переслідувань В. Лобода, О. Ногайський і П. Чубинський - автор слів "возмутительной песни" "Ще не вмерла Україна", що стала національним гімном.

У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуев таємним циркуляром заборонив видання наукових, релігійних і педагогічних праць на "малороссийском наречии", бо, як зазначалося в цьому документі, "української мови не було, нема і не може бути". Українською дозволялося друкувати лише твори художньої літератури.

Однак на початку 70-х років XIX ст. було дещо послаблено тиск, і в Києві діячі української культури створюють "Стару громаду". В різних містах виникають нові громадівські молодіжні гуртки. Для координації та керівництва громадівським рухом було обрано Раду, до якої увійшли В. Антонович, В. Беренштам, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та інші. Громадівці брали активну участь в роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств. 1873 р. П. Чубинський засновує в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. В цій установі українські вчені досліджували історичні, соціально-економічні й демографічні проблеми України. Тут В. Антонович разом з М. Драгомановим видав "Исторические песни малорусского народа", вийшли збірники етнографічних матеріалів і статистичних досліджень П. Чубинського, а також низка науково-популярних видань. 1875 р. "Стара громада" придбала російську газету "Киевский телеграф" і протягом року пропагувала в ній ідеї українського відродження.

І знову українській мові, всій культурі було завдано жорстокого удару. У травні 1876 р. вийшов Емський указ царя Олександра II про заборону видання українською мовою оригінальних творів і перекладів, за винятком історичних документів та художньої літератури. Крім того, заборонялися лекції, вистави, концерти українською мовою. Було розігнано відділ Російського географічного товариства й припинено видання "Киевского телеграфа". Внаслідок репресивних заходів чимало активних громадівців потрапили на заслання, а деякі, уникаючи розправи, емігрували за кордон.

У Женеві М. Драгоманов, Д. Вовк, М. Зібер, М. Павлик, С. Подолинський та Я. Шульгін створюють громадівський гурток і коштом Київської організації видають перший український політичний часопис "Громада". Ідейним натхненником цього видання був М. Драгоманов. Поборник національного відродження України й федералізму, він закликав співвітчизників використати всі здобутки цивілізації для розвитку української культури й формування національної свідомості. Однак його намагання привернути увагу громадськості до українського питання не мали успіху. Захоплення соціалістичними ідеями призвело до розриву М. Драгоманова зі "Старою громадою", члени якої продовжували культурно-просвітницьку діяльність, згуртувавшись навколо часопису "Киевская старина", що почав виходити 1882 р.

У 90-ті роки новий імпульс розвитку українського визвольного руху був обумовлений вступом у нього нового покоління прогресивної молоді. 1892 р. група молодих українців (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) створили "Братство тарасівців", яке ставило за мету політичне визволення України. В 1897 р. була започаткована Загальна Українська організація на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським, яка намагалася згуртувати всі національні сили. Вона відкрила літературне видавництво "Вік", книгарню, проводила Шевченківські свята.

Чимало українців, зокрема з числа молоді та інтелігенції, брали участь у загальноросійських суспільно-політичних рухах. Особливо поширеним був рух народників. Вони виступали за здійснення соціальної революції та створення суспільства, основою якого мала бути сільська община. Перший етап цього руху (1859-1864) - етап широкої пропагандистської роботи. Важливу роль в ці роки відігравали петербурзький гурток "Чайківців", організація "Земля і воля", гуртки, які існували і в Україні. Другий етап припадає на другу половину 70-х років, коли народницькі організації відновили свою діяльність після царських репресій і провадили широку роботу серед селянства ("ходіння в народ") під гаслом "Земля і воля - народові". З 1877 р. народники здійснили спробу організувати селянське повстання в Чигиринському повіті на Київщині, яке в історії назвали "Чигиринською змовою". Я, Стефанович, Л. Дей, I. Бохановський, "Таємна друкина", яке налічувало близько 2000 членів. Це була єдина в народницькому русі масова селянська організація, яка невдовзі була викрита поліцією і розгромлена. Третій етап (кінець 70-х початок 80-х pp.) був пов'язаний із намаганнями народників боротися із самодержавством методом терору. Але це теж не дало результатів. Вбивство царя Олександра II, в якому взяли участь і народники-українці А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич, не привело до широкого народного повстання, показало безперспективність цього руху.

1875 р. в Одесі утворюється "Південноросійський союз робітників", який був першою робітничою організацією в усій Російській імперії. 1871 р. в Україні з'являється перша книга К. Маркса, видана професором київського університету М. Зібером. 1872 р. український вчений С. Подолинський зустрічався з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Наприкінці 80-х років виникають марксистські гуртки і організації в Києві, Катеринославі, Харкові. З 1895 р. в Україні діяли комітети петербурзького "Союзу боротьби за визволення робітничого класу", який створив російський марксист В. Ульянов (Ленін). 1898 р. відбувся перший з'їзд соціал-демократів, з дев'яти делегатів якого чотири прибули з України. З'їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

Пожвавленню українського суспільно-політичного руху в Галичині сприяло прийняття нової конституції Австро-Угорщини (1860). Вона надавала краям автономних прав, дозволяла мати свої законодавчі органи - сейми, створювати національні культурно-просвітні інституції. До галицького сейму було обрано 49 українців. Повсюдно працювали україномовні школи, театри, створювались національні організації, було налагоджено випуск українських видань.

У суспільно-політичному русі тут сформувалися дві основні течії - народовці та москвофіли. Отримуючи ідеологічну підтримку й грошові субсидії від царизму, "москвофіли" намагалися довести, що українського народу не існує, є тільки єдиний "панруський" народ від Карпат до Камчатки. їхнє протистояння національному відродженню сприяло примусовій асиміляції українського населення, яку провадила Австро-Угорська імперія. Лідери "москофілів" Д. Зубрицький, В. Дідицький, А. Добрянський та інші пропагували свої погляди, публікуючи статті в газеті "Слово" і журналах "Галичина" та "Лада".

Проти москвофілів виступили представники студентства, духівництва, літератури, вчителі, котрі належали до політичної течії народовців. Вони вважали, що розвиток української культури є запорукою національного відродження. У грудні 1868 р. заходами народовців була заснована у Львові громадська організація "Просвіта", що займалася поширенням освіти та історичних знань серед народу, видавала твори українських письменників, популярні брошури, шкільні підручники, газети "Читальня" та "Письмо Просвіти", літературно-наукові альманахи, народний календар тощо, створила мережу бібліотек, читалень, самодіяльних театрів, музичних Та хорових колективів. Широкого поширення набувала написана у 1863 р. композитором М. Вербицьким музика до вірша П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", який пізніше був визнаний національним гімном. "Просвіта" організувала економічні й фінансові товариства - "Сільський господар", "Земельний банк", "Крайовий кредитовий союз", "Молочарський союз", молодіжні - "Січ" та "Сокіл", освітні - "Руське педагогічне товариство". Ідеологами народовства були В. Барвінський, А. Вахнянин, О. Огоновський та ін.

Формуванню української національної свідомості сприяло засноване народовцями у Львові 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), якому судилося стати важливим науковим центром. А 1894 р. це товариство очолив видатний український історик М. Грушевський. На грунті українофільства й народознавства зароджується під впливом М. Драгоманова радикальний напрям у визвольному русі. 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна рада, що діє під гаслами національного розвитку, демократії та федералізму. А з 1890-го пропаганду соціалістичних ідей, демократії і соборності України розпочала Русько-українська радикальна партія, заснована І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем та Є. Левицьким. Вона прагнула об'єднати всі демократичні сили й спрямувати їх на визволення українського народу. Пропаганду ідей єдності українських земель, національного й соціального визволення на сторінках її видань "Народ", "Хлібороб" і "Товариш" здійснювали М. Драгоманов, Л. Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, І. Франко та інші.

Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на жорсткі переслідування, український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув на Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.