Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Українська культура в першій половині XIX ст.

Провадячи русифікаторську політику в Україні, царський уряд на початку XIX ст. включає її навчальні заклади до загальноїмперської освітньої системи. Заходами Міністерства народної освіти на території України створюються Харківська й Київська шкільні округи, а Волинь відходить до Віденської округи. У 1804 р. в школах заборонено вивчення української мови, викорінюється самосвідомість українців, зазнає утисків культурно-просвітницька діяльність, мережа шкіл скорочується. Шкільна освіта в Україні набула такої ж структури, як і в Росії: училища — парафіяльне (школа) й повітове; гімназія, університет. Загальна освіта для простого люду обмежувалася релігійним вихованням (на неї держава не виділяла коштів), а середня й вища були доступні лише для представників заможних верств дворянства, поміщиків та чиновників. Серед заснованих у першій, половині XIX ст. вищих, привілейованих чоловічих і станових жіночих навчальних закладів були: Харківський (1805) і Київський (1834) університети; інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1833), Києві (1838); ліцеї в Одесі (1817) та Ніжині (1820), а також 19 гімназій і З кадетських корпуси. У 50-х роках XIX ст. в українських землях загалом існувало лише 1300 початкових шкіл, в них навчалося 67 тис. учнів. У Східній Галичині початкову освіту здобуло тільки 14% дітей шкільного віку.

Важливими центрами наукової та культурно-освітньої роботи в Україні були Харківський і Київський університети, які до середини XIX ст. підготували понад 4, 5 тис. фахівців з різних галузей знань.

У Харківському університеті склалася славнозвісна математична школа на чолі з відомими вченими, професорами Т. Осиповським і М. Остроградським. Перший з них був автором тритомного "Курсу математики" — одного з найкращих на той час посібників для студентів у цій галузі, а М. Остроградський зробив вагомий внесок у розробку проблем математичного аналізу. Перший ректор цього університету І. Рижський плідно працював у галузі української культури і філософської думки. Професор політекономії, статистики і слов'янознавства І. Срезнєвський, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків, давав у своїх працях гідну відсіч реакційним твердженням з історії Київської Русі натхненника "москвофілів" М. Погодіна, який, зокрема, намагався довести, що українського народу не існує.

Значний внесок у розвиток української історичної думки й народознавства зробили вчені Київського університету. Перший його ректор М. Максимович написав понад 100 праць з археології, етнографії, ботаніки, історії та філософії. 1834 р. він створив Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. На основі зібраних нею документів було засновано 1852 р. Київський центральний архів постанов, що став джерельною базою для вивчення української історії.

У формуванні політичної й національної свідомості українського народу важливе місце належало працям М. Костомарова, П. Куліша та М. Маркевича. В "Історії Малоросії" (т. 1-5, 1842-1843 pp.) М. Маркевич уперше висвітлив історію українського народу як окремої, самобутньої етнічної й політичної спільноти, показав негативні наслідки його входження до Росії, обстоював право України на самостійний розвиток. Історик, етнограф і письменник М. Костомаров виступав на захист української мови й культури, проти шовіністичної польсько-шляхетської та великодержавної російсько-монархічної історіографії. Не завжди послідовні, часом суперечливі суспільно-політичні й історичні погляди цього вченого не применшують його вагомого внеску до скарбниці вітчизняної історичної науки, Ідею українського культурно-національного відродження проводив у своїх численних історичних працях і художніх творах П. Куліш, його літературно-наукові збірки "Записки о Южной Руси" (1856-1857) та історичний роман "Чорна рада" — хроніка 1663 року (укр. і рос. мовами, 1845-1847) є важливим джерелом для вивчення історії України. У розвитку української мови та літератури важливу роль відігравали І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко. Новий якісний стан в українській культурі пов'язаний з творчістю Т. Шевченка. Його "Кобзар" (1840), поема "Гайдамаки" (1841) та інші твори стали епохальним явищем. Шевченко поставив у літературі кардинальні питання суспільного життя, зробив її знаряддям виховання національної свідомості народу і закликав його до боротьби за незалежну українську державу. Він підніс українську літературу, всю культуру на рівень найвищих досягнень світової художньої творчості й забезпечив їй міжнародне визнання.

З давніх-давен життя українців супроводжували пісні й музика, що не замовкали навіть у найтяжчі часи неволі. Колядки, щедрівки, веснянки, колискові, весільні, купальські, обжинкові та інші пісні передавалися з покоління в покоління, а кобзарі та лірники своїми піснями патріотичного та національно-визвольного змісту закликали народні маси до боротьби проти гнобителів. Багато з них вирушали із запорожцями в походи й складали думи про події, свідками й учасниками яких були, піснями та грою підносили бойовий дух війська. В пізніші часи осередками музичної культури стали церковні хори та духовні училища й семінарії, школи, гімназії та вищі освітні заклади.

1857 p. M. Маркевич видає збірку українських пісень з нотами. Знаменною подією в музичному житті 50-х років XIX ст. було створення відомим оперним співаком і композитором С. Гулаком-Артемовським першої української опери "Запорожець за Дунаєм". У той час в Галичині жив і творив композитор-професіонал М. Вербицький — автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Він же написав музику до народного гімну "Ще не вмерла Україна", яка використовується як мелодія гімну в нинішній українській державі.

На початку XIX ст. існувало чимало невеликих театральних груп — І. Штейна, К. Зелінського, Д. Жураховського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших. Великої популярності набули професійні театральні колективи Києва (1805), Полтави (1810), Харкова (1812). На сцені Полтавського театру І. Котляревський поставив 1819 р. свої безсмертні твори «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». У театрах України працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Українське мистецтво першої половини XIX ст. розвивалося в умовах кризи феодально-кріпосницької системи, зародження капіталізму, посилення соціального й національного гноблення. З поширенням ідей просвітництва воно поступово звільняється від середньовічних канонів, набуває світського характеру, оновлюється його система художньо-виражальних засобів. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька Академія мистецтв, твори випускників якої — Д. Безперечного, І. Сошенка, К. Павлова, Т. Шевченка та інших сприяли утвердженню реалістичного напряму в мистецтві.

На розвитку української архітектури цього періоду позначилися загальні класичні канони і прийоми західноєвропейської архітектури. Окрасою Києва стали будинки міського театру (арх. А. Меленський), Університету та інституту шляхетних дівчат (арх. В. Беретті), Одеси — будинок театру (арх. Т. де Томон). З посиленням кріпосництва у сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури в поміщицьких садибах — палаци К. Розумовського в Ватурині, маєток Ґалаґанів у Скопиринцях (обидва на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних парків — ансамбль "Олександрія" в Білій Церкві на Київщині, дендропарк "Софіївка" в Умані на Черкащині й багато інших.

Українська культура першої половини XIX ст. розвивалася в складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення.