Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Українські землі в середині і наприкінці XVIII ст.

У середині XVIII ст. обстановка в Лівобережній Україні дещо змінилася у зв'язку з приходом до влади в Петербурзі нової імператриці Єлизавети. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище в імперії, вона дозволила 1750 р. обрати нового гетьмана. За її указом ним став Кирило Розумовський — брат чоловіка Єлизавети — Олексія. За 14 років гетьманування Розумовський провів судову реформу, дещо обмежив вплив царської адміністрації, домігся заборони поширення на українців холопства, деякий час без погодження з Петербургом призначав полковників, намагався встановити спадкове гетьманство.

Нова імператриця Катерина II, прихильниця політики централізму й абсолютної монархії, вирішила знищити автономію України. 10 листопада 1764 р. вона змусила К. Розумовського подати у відставку і видала указ про скасуванні гетьманства. Для управління Лівобережною Україною була створена друга Малоросійська колегія на чолі з П. Рум'янцевим.

Царський указ, спираючись на великих землевласників та українських магнатів, посилював закріпачення й експлуатацію українців. Переходи селян від одного власника до іншого здійснювалися лише з дозволу старшинської адміністрації. Їм заборонялося продавати землю. Якщо раніше шлюб козачки із селянином нерідко звільняв його від тягаря повинностей, то тепер перетворював усю сім'ю на залежних селян. З 1763 р. вони не мали права вступати до козацьких полків.

Царським указом від З травня 1783 р. було узаконено кріпосне право на Лівобережній Слобожанщині, а вільні переходи остаточно заборонено. Запроваджувалася панщина в поміщицьких, старостинних (до 1795 p.), удільних (з 1797 р.) та інших маєтках із збереженням натуральних і грошових повинностей. Подекуди вона сягала чотирьох-п'яти днів на тиждень.

Посилення кріпосної системи сприяло інтенсивному зростанню феодального землеволодіння й обезземеленню селян.

Землеробство в Україні мало в основному зерновий характер. Тут вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох тощо, а з середини ХVIII ст. — картоплю й кукурудзу. У зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин набувають поширення й інші культури, зокрема технічні — цукровий буряк, соняшник, льон, коноплі, тютюн.

Наприкінці ХVIII от. поліпшується культура тваринництва, що насамперед виявляється у розведенні коней, овець, свиней. На Лівобережжі у 30-х роках існувало понад 200 великих овечих заводів.

Досконалішими стають млинарство, виноробство, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів з дерева, міді, олова. Вже у 80-х роках на Лівобережжі було понад 3300 водяних млинів і 12 тис. вітряків, чимало гуралень.

На Слобожанщині помітне місце серед промислів посідали селітроваріння й виробництво пороху.

А рудні Північного Лівобережжя щороку виплавляли з болотної руди тисячі пудів заліза. У Батурині, Нових Млинах і Новій Водолазі великі мануфактури виготовляли сукно і шовк.

Зростання промислового виробництва позитивно впливало на розвиток торгівлі, що зосереджувалася головним чином на ярмарках, базарах і торгах Лівобережжя та Слобожанщини, в Кролевці, Києві, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Сумах, Харкові й Чернігові.

Українські купці торгували й на зовнішньому ринку, продаючи традиційні для них товари — хліб, горілку, худобу, тютюн, прядиво, килими — у Вроцлаві, Відні, Гданську, Константинополі, Лейпцигу, Яссах та інших містах.

З формуванням національного ринку українські міста стають важливими центрами політичного, економічного й культурного життя. Наприкінці ХУЛІ ст. кількість поселень міського типу вже досягала 200. Магдебурзьке право після видання. 1785 р. "Жалуваної грамоти містам" поступово почало втрачати своє значення. Там зароджувалася загальноросійська система управління. Населення міст складалося з дворян, чиновників, купців, духівництва, ремісників, козаків, державних селян і міщан. Найбільшими економічними й культурними центрами Лівобережної України були Київ, Ніжин, Чернігів, Стародуб, Переяслав, Полтава, Гадяч, а Правобережної — Львів, Кам'янець-Подільський, Біла Церква, Умань, Луцьк.

До кінця ХVIII ст. відбулася заміна існуючої системи адміністративно-військового управління та судочинства на загальноросійську. Лівобережне козацьке військо реорганізували 1783 р. в регулярні кавалерійські полки (1784 р. перейменовані на карабінерні). Лівобережжя 1781 р. було поділено на намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. На Слобожанщині 1765 р. створено Слобідсько-Українську губернію (з грудня 1780 р. Харківське намісництво).

Правління цих намісництв займалися адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. З виданням 1785 р. "Жалуваної грамоти дворянству" козацька старшина звільнялася від військової служби і зрівнювалася у правах з російським дворянством.

Таким чином, ліквідація гетьманської держави прискорила процес колонізації українських земель і розширила плацдарм для експансіоністської політики Російської імперії.