Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Українські землі в другій половині XVII ст.

Еволюція соціально-економічних відносин в Україні у другій половині XVII ст. відбувалася за складних суспільно-політичних умов. Подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесла та мануфактурної промисловості, а отже, й зростанню значення міст як великих адміністративних і культурних осередків заважали політичні негаразди, гострі внутрішні конфлікти, постійні агресії чи втручання у внутрішні справи козацької України з боку Польщі, Московії, Туреччини та Кримського ханства. Зокрема, царський уряд не полишав спроб підпорядкувати собі українську економіку, послабити гетьмансько-старшинську владу й ліквідувати самобутній суспільно-економічний устрій України.

Частину земель, які раніше належали польським феодалам, в ході визвольної війни зайняли селяни, утворюючи так звані вільні військові села. Водночас широкого розмаху набуває освоєння земель у Слобідській Україні. Наприкінці XVII ст. там уже проживало близько 100 тис. українців. Серед селян, міщан і козаків (особливо на Лівобережжі, Правобережжі й Слобожанщині) поширилася займанщина. Земля, набута правом першого зайняття під посіви, для млина, пасіки тощо, тепер могла передаватися у спадок. Займанщина стала однією з категорій землеволодіння — поряд з приватною, надільною та общинною.

Зі зростанням великого феодального землеволодіння чимдалі посилювався визиск простого люду. Наприкінці XVII ст. у багатьох старшинських і монастирських маєтках запроваджувалася відробіткова й продуктова рента; в деяких із них панщина сягала двох і навіть трьох днів на тиждень. Натуральний оброк поступово замінювався грошовим.

Формувалося мануфактурне виробництво, засноване на дрібних селянських промислах і міській ремісничій техніці. Але за умов натурального господарства й широкого застосування примусової праці воно мало переважно кустарно-кооперативний характер. У другій половині XVII ст. поглибився процес спеціалізації в окремих галузях виробництва, пов'язаний із застосуванням на мануфактурах найманої робочої сили. Поширення товарно-грошових відносин зміцнювало зв'язки між господарськими районами Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Західної України, що сприяло економічній єдності українського народу, хоч як не намагалися розірвати його на шматки.

Після смерті Б.Хмельницького 1657 р. гетьманом України став його молодший син Юрій, але правив він недовго, бо був надто молодий (16 років) і не мав належного досвіду. Склавши владу, він пішов у монастир. Тоді на скликаній у серпні 1657 р. в Чигирині старшинській раді гетьманом обрали І. Виговського. Він був шляхтичем, освіченою і розважливою людиною. Десять років працював з Б. Хмельницьким, був генеральним писарем, мав великий досвід у керівництві військом і державою. Вибір старшинської ради підтвердила й генеральна рада в Корсуні.

Щоб послабити московський вплив в Україні, І. Вйговський уклав союзницький договір зі Швецією і невдовзі повів переговори з Річчю Посполитою. Це викликало невдоволення частини козацької старшини. На нього пішли військом кошовий Я. Барабаш і полтавський полковник М. Пушкар. Скориставшись із цього, московський цар послав у лютому 1658 р. в Україну окольничого Б. Хитрова для створення там антигетьманської коаліції. Тоді І. Виговський зібрав вірні полки й, покликавши на допомогу кримських татар, придушив промосковський заколот. У цій братовбивчій війні склали голови 50 тис. українців, загинули М. Пушкар і Я. Барабаш.

Прагнучи визволити Україну з-під московської опіки, гетьман І. Виговський 16 вересня 1658 р. в Гадяті уклав з польським урядом договір, за яким Україна в складі трьох воєводств — Брацлавського, Київського й Чернігівського під назвою Великого князівства Руського — переходила до складу Речі Посполитої як рівна з Польщею і Литвою, зберігаючи свій суд, скарбницю, грошову систему, військо. Скасовувалася унія, православна церква на чолі з українським митрополитом, духівництво й віруючі зрівнювалися в правах з католицькими. Передбачалося заснувати в Україні два університети та інші навчальні заклади, відкрити друкарні тощо. Однак Україна позбавлялася права зовнішньополітичних зносин. Запропонований козацький реєстр із 60 тис. осіб скорочувався наполовину. Не було враховано й думку української сторони щодо збільшення території князівства.

Хоча польський сейм і ратифікував Гадяцькйй договір, його не вдалося здійснити. Польські війська, які начебто йшли козакам на допомогу для боротьби проти московського Царя, почали самовільно розпоряджатися в Україні, а шляхта намагалася знову уярмити її.

Московське царство, зі свого боку, навесні 1659 р. рушило майже 100-тисячну армію під командуванням князя Трубецького в Україну. На Чернігівщині під Конотопом спалахнув бій. Козацькі війська під проводом гетьмана І.Виговського розгромили ворога. Полки російської кінноти було знищено, а московські воєводи потрапили в полон.

Блискуча перемога запорожців під Конотопом не набула подальшого розвитку. Проти І. Виговського вчинили заколот І. Богун та кошовий І. Сірко. У жовтні 1659 р. на козацькій раді І. Виговський склав гетьманську булаву. Гетьманом було обрано Ю. Хмельницького. 1663 p., звинувачений польським польовим судом у підбурюванні людей проти шляхти, Виговський був розстріляний у Варшаві.

Доки в Україні тривали міжусобиці, московське військо знову зайняло Лівобережжя. Не наважуючись продовжувати війну проти Москви, Ю. Хмельницький приїхав на переговори з її представниками до Переяслава. Там був змушений підписати нову угоду з Москвою, статті якої значно обмежували права України. Відразу ж після цього в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані розташувалися московські гарнізони.

Тиск Москви чимдалі посилювався, тому Ю. Хмельницький невдовзі пішов шляхом І. Виговського. У 1660 р. уклав з польським урядом Слободищенський трактат, за яким Україна розривала союз з Москвою і визнавала зверхність польського короля. Це викликало невдоволення частини старшини. Громадянська війна в Україні загострилася. У 1663 р. Ю.Хмельницький відмовився від гетьманства й постригся в ченці. Лівобережні полки, що схилялися до Москви, обрали на старшинській раді в Козельці 1662 р. своїм гетьманом Якима Сомка, міщанина за походженням, сестра Ганна якого була першою дружиною Б. Хмельницького. А гетьманом Правобережної України було проголошено 1663 р. вихідця з реєстрових козаків Переяслава Павла Тетерю. Таким чином, Україна поділилася на дві частини -Лівобережну й Правобережну, і кожна мала свого провідника. Ці часи, позначені заколотами й війнами, в яких брали участь поляки, росіяни, турки й татари, народ назвав «Руїною».

Я. Сомко недовго гетьманував на Лівобережжі. У вересні 1663 р. його, запідозреного царським урядом у сепаратизмі, за судовим вироком було страчено. А в червні того ж року, на скликаній на околиці Ніжина Чорній раді, московські воєводи домоглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. 1665 р. він підписав Московські статті, за якими значно посилювався адміністративний і фінансовий тиск царського уряду на Україну, a її землі проголошувалися володіннями московських монархів. Внаслідок посилення гніту й експлуатації селян 1668 р. вибухнуло повстання. І. Брюховецького було вбито.

А тим часом на Правобережжі розгорнувся. антифеодальний рух на чолі з І. Поповичем. Хоча гетьманові П. Тетері вдалося придушити його, він під тиском повстанців 1665 р. втік до Польщі. Тоді ж гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка, що показав себе хоробрим і здібним полководцем ще за Б. Хмельницького. Сподіваючись навести в Україні лад і захистити її від ворогів, він здійснив військову реформу й взявся придушувати заколоти та приборкувати свавільну старшину. Невдовзі повів боротьбу з Польщею і визволив з-під її гніту Правобережжя. Але Москва і Польща, не бажаючи відновлення української державності, уклали 1667 р. Андрусівську угоду, за якою Лівобережна Україна залишадасяі, під владою московського царя, а Правобережна (крім Киева) - польського короля. Київ з околицями на два роки передавався Москві, але вона назавжди залишила за собою це місто. Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав.

Андрусівська угода, спрямована проти злуки українських земель, викликала обурення широких верств населення. 1668 р. П. Дорошенко організував похід на Лівобережжя, де (після вбивства повстанцями І. Брюховецького) козаки проголосили його гетьманом усієї України.

Однак 1668 р. заходами Москви гетьманом Лівобережжя було обрано Дем'яна Многогрішного, який провадив політику, вигідну царю. На Правобережжі запорожці проголосили гетьманом П. Суховія, а після того, як П. Дорошенко розгромив його,  — І. Ханенка. Його відразу ж офіційно визнав польський король.

Продовжувати боротьбу не вистачало сил, тому П. Дорошенко 1669 р. уклав союз із турецьким султаном. А три роки потому турецькі війська здійснили похід на Правобережжя. Захопивши Поділля й обложивши Львів, вони змусили Польщу в 1672 р. підписати так званий Бучацький мир, за яким Брацлавщина й Південна Київщина переходили під владу козаків. Але турецький похід спустошував край, і населення відвернулося від П. Дорошенка.

Гетьманом Лівобережної України було обрано І. Самойловича, який, залучившись підтримкою царя, на раді в Переяславі 1674 р. змусив І. Ханенка скласти гетьманську булаву. Підтримала його й частина козаків Правобережжя. П. Дорошенко спробував продовжити боротьбу, але, переконавшись у її безперспективності, 1676 р. передав владу І. Самойловичу.

У 1677-му й 1678 pp. Туреччина, користуючись розбратом в Україні, здійснила походи на Правобережжя і навіть захопила гетьманську столицю Чигирин, однак втримати ці території не змогла. 1681 р. Росія і Туреччина уклали в Бахчисараї мирний договір, за яким Туреччина і Кримське ханство визнавали Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя за Московським царством; Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини. Татари зберігали право кочувати в південних степах України. Москва мала щороку сплачувати кримському ханові "казну".

1686 р. було підписано "Вічний мир" між Московською державою і Річчю Посполитою. Цей договір став актом остаточного міжнародного поділу України: Лівобережжя залишалося під владою царя, Правобережжя — польського короля.

Таким чином, здобутки періоду Визвольної війни українського народу середини XVII ст. фактично було втрачено.