Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Українські землі в складі Речі Посполитої. Козацько-селянські рухи в Україні наприкінці XVI ст. та в 20-30рр. XVII ст.

Польські феодали протягом XV-XVI ст, домагалися тісного союзу Польщі з Литвою, розраховуючи посісти в цій державі провідні економічі й політичні позиції. Зазнавши поразки у війні з Росією за Лівонію (Лівонська війна 1558-1583 Pp.), литовські феодали змушені були піти на поступки Польщі, яка обіцяла надати їм підтримку. Крім того, дрібна й середня литовська шляхта прагнула зрівнятися в привілеях і польською.

Воєнні дії відбувалися переважно на землях Великого князівства Литовського, і коли під загрозою опинилася його столиця Вільно, правляча верхівка вирішила піти на укладення тісного союзу з Польщею.

Влітку 1509 р. в м. Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з виборним королем та спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свої суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну "руську" мову.

За угодою, білоруські землі залишалися під владою Литовського князівства. До польської корони відходили величезні українські території - Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське й Подільське воєводства. Хоча угода декларувала зрівняння в правах православної шляхти з католицькою, вона відразу почала порушуватися.

Укладення Люблінської унії викликало посилення феодального, національно-культурного і релігійного гноблення українського народу.

Після перепису земель в українських воєводствах 1569 р. король почав роздавати їх польській шляхті. Внаслідок освоєння Наддніпрянщини й Побужжя протягом другої половини XVI ст. значно зросла площа оброблюваних земель. Розвиток фільваркового господарства супроводжувався обезземеленням селян. Польські пани були повновладними господарями не лише у своїх містах, а й вільно розпоряджалися життям селян. Закон дозволяв їм карати селянина на смерть. Внаслідок посилення експлуатації (у деяких господарствах панщина сягала чотирьох і навіть шести днів на тиждень) збільшилося вивезення з українських земель на ринки Західної Європи збіжжя, худоби, вовни, воску, меду та інших сільськогосподарських продуктів.

Поглиблення суспільного поділу праці в другій половині XVI — першій половині XVII ст. сприяло розвиткові вже існуючих міст і виникненню нових (Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин та ін.). Найбільші з них, так звані «королівські», належали державі, інші були приватною феодальною власністю магнатів і шляхти. Навіть ті міста, що отримали на початку XVII ст. магдебурзьке право, залишалися залежними від королівсько-шляхетської адміністрації. Ремісники-українці зазнавали дискримінації, зокрема при вступі до ремісничих цехів, обмежувалися місця їхнього проживання тощо. Цим пояснюється участь широких верств - селянства, міщан, частини дрібної і середньої шляхти — у визвольній боротьбі.

1591 р. на українських землях спалахнуло велике повстання під проводом гетьмана Запорозької Січі Криштофа Косинського, в якому взяли участь як реєстрові, так і нереєстрові козаки, а також селяни, міщани, дрібна православна шляхта. Повстанці здобули Білу Церкву, Переяслав та інші міста. Налякана шляхта зібрала величезне військо. Козаки стали табором біля м.П'ятци на Волині. Але польське військо оточило їх, змусивши Косинського підписати угоду про припинення боротьби. Незабаром, зібравши свіжі полки, він 1593 р. пішов на Черкаси, де й загинув за нез'ясованих обставин.

1594 р. вибухнуло нове повстання під проводом Северина Наливайка. Воно охопило майже всі землі України і Східної Білорусі. За підтримки селян, міщан та запорожців Наливайко здобув Вінницю, Бар, Кременець, Луцьк, а потім перейшов у Південне Подніпров'я. Звідти його армія повернула на північ — до Білорусі, де захопила Пінськ, Бобруйськ, Могилів. 1596 р. польсько-шляхетське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським оточило повстанців, що стали табором біля м. Лубни (неподалік Полтави). Після капітуляції повстанців на р. Соляниця Наливайко потрапив у полон. Його закували в кайдани й повезли до Варшави. 1597 р. и, а потім четвертували.

Важливу роль у боротьбі українського народу за свої права відігравали братства — товариства, що опікувалися церквою та ремісництвом. Членом братства міг бути будь-який селянин, міщанин або шляхтич.

Одним з найвпливовіших було Львівське братство, засноване в 80-х роках XVI ст. Члени цього братства збудували визначну пам'ятку архітектури у Львові — церкву Успення Богородиці. Коштом братства утримувалися гімназія і книгарня. Йому належала перша в Україні друкарня, де 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу "Апостол".

Проте чи не найважливішим у діяльності братства була боротьба за оновлення православної церкви, яка зазнавала переслідування з боку польських властей. Позбавлена державної підтримки, вона переживала не найкращі часи. За умов, що склалися, частина церковних ієрархів — єпископи Г. Балабан, К. Терлецький, Л. Пелчицький та І. Потій - почала шукати шляхів зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці зрівняються у правах з поляками-католиками. 1590 p. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори між польським королем Сигізмундом ПІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та панським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом. Їм гарантували збереження традиційної православної літургії, обрядів та звичаїв. Водночас вони повинні були в усіх питаннях віри визнати зверхність папи. Того ж 1595 р. папа Клемент VIII офіційно проголосив унію. Це викликало обурення серед православних. Для остаточного вирішення проблем в жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор. Із самого початку він розколовся на два окремі собори: один — католики й частина православних єпископів — проголосив об'єднання; другий - православний собор — відкинув унію і відлучив уніатів від церкви, а сам факт унії визнав недійсним. Однак Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору.

Селянсько-козацькі маси України виступили проти запровадження нової "греко-католицької віри". Ця боротьба стала складовою частиною визвольного руху українського народу проти колоніальної політики Польщі. З кінця XVI ст. більшість національно-визвольних рухів і повстань відбувалася під гаслом ліквідації церковної унії та надання українській православній церкві права вільного розвитку.

Проти унії виступив і славетний козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У своїй політичній діяльності він надавав постійну підтримку православній вірі та освіті. Його зусиллями була заснована в Києві братська школа, що дала початок майбутній Києво-Могилянській академії.

Завдяки діяльності гетьмана Сагайдачного було зміцнено козацьке військо, козацтво стало помітною політичною силою.

1621 р. під фортецею Хотин козаки під проводом Сагайдачного билися разом з поляками проти турків. Того ж року було укладено мир, за яким турки відмовлялися від планів загарбання Речі Посполитої, а козакам заборонялося нападати на Чорноморське узбережжя. Польський король обіцяв козакам низку пільг. Під час Хотинської битви П.Конашевич-Сагайдачний був тяжко поранений. Він помер 1622 року.

По смерті гетьмана 40 тис. козаків, котрі брали участь у Хотинській битві, виявили невдоволення тим, що польський король не виконує даних ним обіцянок. 1625 р. вибухнуло козацько-селянське повстання, яке очолив гетьман реєстрового козацтва Марко Жмайло. Спроби поляків розгромити козаків успіху не мали. 26 жовтня 1625 р. біля Курукового озера була укладена мирна угода між польським коронним гетьманом С. Конецпольським і новим козацьким гетьманом М. Дорошенком. Учасникам повстання була надана амністія, козацький реєстр встановлювався в 6 тис. осіб. Запорожцям заборонялося здійснювати походи в інші країни. Реєстрове-козацтво було поділено на шість полків, чим закладалась основа майбутнього адміністративно-територіального поділу.

1630 p., коли нереєстрове козацтво проголосило гетьманом Тараса Федоровича (Трясила), боротьба з поляками поновилася. Вирішальні бої з коронним військом відбулися поблизу Переяслава. Вони точилися майже три тижні й не виявили явної переваги жодної зі сторін. 1632.р. польський сейм змушений був визнати за православними свободу віри, право заснування шкіл та друкарень. Затверджувались київський православний митрополит і три єпископи. Але ці поступки були тимчасовими, незабаром розпочалися нові утиски православного українства.

Це призвело до того, що 1637 р. спалахнуло велике повстання на чолі з Павлом Бутом (Павлюком). Воно поширилося на Лівобережну Україну й викликало занепокоєння польської влади. Та кинула проти повстанців війська. У бою під Кумейками вони завдали поразки козакам, а після — ще однієї поразки, під Боровицею, повсталі змушені були піти на переговори.

Однак боротьба на цьому не скінчилася. Повстанців очолили Яків Острянин і Дмитро Гуня. 1638 р. вони завдали поразки полякам під Говтвою. Але ворог підтягнув свіжі сили. Цього разу польські війська на чолі з М. Потоцьким і Я. Вишневецьким розбили повстанців під Жовнином.

Я. Острянин змушений був відступити на територію Слобідської України, Після нетривалого опору Д.Гуня вивів залишки повстанців на Запоріжжя.

Поразки тимчасово послабили національно-визвольну боротьбу українського народу, але не припинили її. У середині XVII ст. вона спалахнула з новою силою.