Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Українські землі у складі Литви та інших держав

У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 p. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пінщину. 1340 р. волинським князем став Любарт Гедимінович. Він оволодів Холмською і Белзькою землями. У 1350-х роках за князювання Ольгерда Литва приєднала до своїх володінь чернігово-сіверські землі, 1362 р,  — Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го — Поділля, Населення цих територія майже не чинило опору литовським князям, які прихильно ставилися до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державною, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення й навіть поширила свій вплив православна церква. Населення українських земель сподівалося, що Литовська держава захистить їх від монголо-татар. І справді, 1362 р. литовське військо за підтримки українського населення розгромило на Синіх Водах татарське військо. Ця перемога поклала початок звільненню українських земель від монголо-татарського ярма. 1399 р. у битві на р. Ворскла війська литовського князя зазнали поразки. Однак в Золотій Орді точилися міжусобиці й вона не змогла скористатися з цього повною мірою.

Інакше склалося в загарбаній Польщею та Угорщиною Галичині. Там землі українців почали передавати польським, угорським феодалам. Провадилася політика ополячення, мадяризації й окатоличення населення. 1434 р. в Галичині було скасовано давнє українське право й запроваджено польську адміністрацію та суди.

Польща прагнула приєднати до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 160 великих походів на слов'янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До того ж пропольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р, у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла, На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Однак значна частина литовської знаті виступила проти унії. Боротьбу за незалежність Литви від Польщі очолив князь Вітовт. За угодою 1392 р. з Ягайлом Вітовта було визнано довічним "великим князем Литви й Русі". Таким чином Литві вдалося зберегти свою автономію.

Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на схід. 15 липня 1410 p. під час "великої війни" поблизу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-литовською армією під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ордену. У складі польсько-литовської армії були українські, білоруські, московські, чеські полки, а також угорські й татарські загони. Битва розпочалася атакою першої лінії литовських військ на лівий фланг хрестоносців, але вони відбили наступ і перейшли в контратаку. Тим часом польська армія, прорвавши оборону противника на правому фланзі, оточила значні сили тевтонських лицарів. Понад половину армії було знищено. Загинув і сам великий магістр тевтонців Юнгінен.

Перемога союзників у Грюнвальдській битві призвела до занепаду Тевтонського ордену, 1466 р, він визнав себе васалом Польщі. Посилення позицій останньої віддзеркалилося в Городельській унії, укладеній 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом, за якою литовські бояри-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, в Литві запроваджувався польський адміністративний поділ, зростав вплив католицької церкви, литовські князі мали коритися польському королю.

З цим не могла змиритися литовська православна знать. Рух опору очолив брат Ягайла Свидригайло. Війна, що спалахнула в 1430-1431 pp. за українські землі, закінчилася угодою, за якою Поділля було поділено на західне і східне. Західне відійшло до Польщі, а східне — до Литви. Але Польща не бажала поступатися багатими землями, й невдовзі боротьба спалахнула з новою силою. Щоб заручитися підтримкою православної української знаті, Ягайло навіть погодився скасувати деякі статті Городельської унії, які надавали переваги католикам. У 1435 р. Свидригайло зазнав поразки і змушений був припинити боротьбу.

Польським королем і великим князем литовським у другій половині XV ст. став син Ягайла Казимир. Він ліквідував удільні князівства, що залишилися в українських землях. А 1471 р, перетворив Київське князівство на литовську провінцію.

Польська експансія спонукала українських князів Одоєвських, Воротинських, Бельських, Олельковичів перейти на бік Москви. Наприкінці XV — у першій чверті XVI ст. Московська держава приєднала до своїх володінь землі Чернігівщини, Сіверщини, Смоленщини. Прагнучи утворити окрему державу з українських, російських, білоруських земель, що перебували під владою феодальної Литви, український магнат князь М. Глинський підняв 1508 р. повстання. Але воно зазнало поразки. Глинський утік до Москви, де згодом був ув'язнений і помер.

З кінця XIV ст, у Великому князівстві Литовському значно поширилася феодальна власність на землю. Зростало економічне й політичне значення великих бояр. У середині XV ст. з них було створено урядовий орган — Раду панів, що контролювала діяльність великого князя. Вона вирішувала життєво важливі для країни питання, разом із великим князем займалася фінансовою політикою, призначала найвищих посадових осіб, розподіляла землі та маєтки. Бояри й шляхта стали привілейованим станом зі своїм судом та органом управління — сеймом. Він почав скликатися ще наприкінці XV ст. й поступово перетворився на постійно діючий орган, до компетенції якого входили питання законодавства, військової служби, оподаткування. 1557 р. шляхта домоглася виключного права на володіння землею. Виник новий тип господарства — фільварки, орієнтовані переважно на виробництво хліба для продажу.

Змінилося й становище селянства. Раніше вільне, воно дедалі більше стає залежним від шляхти і змушене працювати на свого пана. Така робота називалася панщиною. З XIV ст. в Україні поширювалося магдебурзьке право. За прикладом німецького міста Магдебург, де таке право склалося в XIII ст., великі литовські князі, а потім і польські королі надавали українським містам певне самоуправління — підпорядкованість безпосередньо главі держави, який призначав війта, обрання магістратів в складі адміністративно-розпорядчого органу (рада) та станового суду присяжних (лава).

Негативний вплив на соціально-економічний розвиток українських земель півдня і центру справляли набіги кримських татар.

Перетворення Криму на окреме державне утворення розпочалося з середини XIV ст. після розпаду Золотої Орди. 1449 р. першим кримським ханом став Хаджі-Гірей. Татари вели кочовий спосіб життя. Однак, з часом, примітивне скотарствомогло прогодувати населення півострова, кількість якого швидко зростала. Феодальна верхівка знайшла вихід із становища за рахунок грабунку сусідів. Об'єктом агресії стали переважно українські землі. З 1480-го по 1530 pp. татари здійснили безліч нападів, грабуючи села й міста, забираючи в полон (ясир) тисячі людей. їх продавали на невільницьких базарах у Криму та Туреччині. Праця бранців широко застосовувалась у каменярнях, під час будівництва шляхів, у маєтках татарських і турецьких феодалів, на галерах. Але в XVII ст. загроза з боку Кримського ханства для його північних сусідів зменшилась. В пам'яті народній збереглося багато пісень, історичних дум, оповідань про славну боротьбу козаків проти татарської агресії.