Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Київська Русь

На початку другої половини І тис. н.е. слов'янська спільнота розпалася на нові гілки. В українських землях мешкали племена полян (сучасні Київщина і Канівщина), древлян, або дреговичів (Східна Волинь), сіверян (Дніпровське Лівобереж­жя), уличів (Південне Подніпров'я й Побужжя), хорватів (Прикарпаття та Закарпаття), бужан, дулібів, або волинян (Західна Волинь), тиверців (між Дністром і Дунаєм).

Давні автори зображують східних слов'ян високими, світловолосими, дужими людьми, що легко переносять холод, спеку і злигодні. Головними їхніми заняттями були землеробство, скотарство і бортництво. В землеробстві вони широко використовували дерев'яне рало із залізним наральником. Слов'яни були визнаними ремісниками, із збільшенням кількості виробів ремісництва вони виробляли вже не лише для власного вжитку, а й на продаж. Після цього почала активно розвиватися торгівля.

Давні слов'яни ще до прийняття християнства вклонялися різним духам. За їхнім уявленням на небі жили вищі боги, на землі — духи природи, під землею — злі демони. Згодом в уяві людей сформувались образи богів.

За свідченням писемних джерел (Іпатіївський літопис 1114 р., "Слово о полку Ігоревім" тощо) слов'яни не виділяли себе з природного середовища й наївно олюднювали природу, приписуючи природним явищам розум, силу, хитрість, злобу і підступність — риси, які були властиві людям і тваринам. Вони вклонялися Сварогу — богу небесного вогню, Даждьбогу — богу сонця та іншим — Хорсу, Перуну, Ярилу, Стрибогу — які уособлювали в уяві давніх слов'ян богів різних сил природи.

Після запроваждення християнства в Київській Русі частина давніх слов'янських богів переходить в образах святих в нову релігію. Так, бог скотарства Велес — покровитель тваринного світу — перетворився на Власія.

Носіями релігійних, а також астрономічних, медичних, математичних знань, мови, докириличної писемності, навичок бойового мистецтва у слов'ян були жерці-волхви. Наші пращури мали власний календар, який складався з 12 місяців та 4 пір року, новий рік у них починався у березолі (березні).

Зростання продуктивних сил, подальше вдосконалення знарядь праці, запровадження нових, прогресивних методів обробки землі сприяли підвищенню врожайності та розширенню посівних площ. Поряд із землеробством і скотарством розвивалися ремесла, з'явилися нові міста, пожвавилися торгівля, товарне виробництво. Це привело до значних соціально-політичних змін у східних слов'ян. Розлад родових відносин обумовив формування класового, феодального суспільства. Віче, на якому вирішувалися життєво важливі питання племені, втрачало своє значення. Зростала роль представника знаті — князя, дружинників, старійшин. Поширювалась влада князівської адміністрації — намісників, воєвод, тисяцьких, тіунів та ін. З цих верств поступово народжувався клас великих землевласників — бояр. Отримуючи земельні наділи від князя за службу, вони перетворювали їх на свої вотчини (тобто мали право передавати землі у спадок).

Переважною більшістю населення були вільні селяни-смерди. Вони сплачували данину лише князеві й виконували у його володіннях різні роботи. На той час у вотчинах почали з'являтися різні категорії залежних селян — рядовичі, закупи та інші, які з тих чи інших причин мусили йти у найми. Працювали тут і холопи, які, власне, були на становищі рабів. Таким чином, формувалася соціальна структура, яка зумовлювала виникнення держави. Вона мала регулювати суспільні відносини, вирішувати загальні для всіх проблеми, зокрема пов'язані зі стихійними лихами (повенями, посухами, землетрусами, нашестями сарани тощо). Ще одним чинником утворення держави у слов'ян була необхідність захищати свої землі і населення від зовнішніх ворогів, підтримувати стосунки з іншими народами.

На думку вчених, передумови виникнення нової державності у східних слов'ян склалися у V-VI ст. На той час існувало 14 племінних союзів східних слов'ян. Найбільшим і наймогутнішим був союз полян, які жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. Вони й створили в VI ст. державне об'єднання з центром у Києві, яке пізніше отримало назву Київська Русь. Важливим, можливо, переламним у процесі політичної консолідації полян стало заснування наприкінці V ст. міста Києва. За "Повістю временних літ", місто заснували брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь. Першим князем цієї держави Нестор називає Кия. Поступово київський князь поширював свою владу і на ті племена, чиї ріки текли до Києва: древлян (Ірпінь, Тетерів), дреговичів (Прип'ять, Дніпро), кривичів (Десна, Дніпро), сіверян (Десна, Сейм), родимичів (Сож). Кий з почестями був прийнятий візантійським імператором у Царгороді. Після смерті Кия, Щека і Хорива їхні сини й племінники багато років управляли цим державним союзом. У 60-70-х pp. IX ст. Київську Русь очолювали нащадки Кия — слов'яни Аскольд і Дір, які княжили, напевно, за різних часів. Великого резонансу набули похід руських дружин на Візантію 860 p., їхня допомога санарійцям (жителям тодішньої Грузії) в боротьбі з арабами, перша спроба прийняття християнства (близько 862 p.). Таким чином, Київська держава виникла до приходу на ці землі варягів.

Кордони її на півночі проходили приблизно там, десьогодні пролягли кордони нинішньої української держави.

У 882 р. підступами Олега, регента малолітнього новгородського князя Ігоря, було вбито Аскольда і Діра. Владу перебрав Олег, який, оселившись у Києві, назвав його "матір'ю міст руських".

У цьому зв'язку слід згадати так звану "норманську теорію", авторами якої були німецькі вчені ХVIII ст. Г. Байєр, А. Шлецер та Г. Міллер. Вони утверджували концепцію заснування варягами (норманами) Київської Русі. Проте ж держава з центром у Києві виникла за три століття до приходу сюди варяга Олега. Перші відомі нам з багатьох джерел київські князі були слов'янами. Останні становили і основу князівської дружини. Виникнення держави Київська Русь обумовили процеси соціально-економічного, суспільно-політичного розвитку слов'ян.

Захопивши владу, Олег підкорив собі чимало сусідніх племен. Відомо, що 911 р. на чолі великого війська він напав на Константинополь. Князеві вдалося скласти надзвичайно важливий і вигідний для Русі торгово-політичний договір з греками.

Наступником Олега на київському престолі став Ігор (912-945). Його похід на Візантію 944 р. завершився невдало. Русь, за новою угодою, втратила чимало переваг, наданих їй договором 911 p., зате більш вдалим був його похід на Схід. Спустившись Волгою, руське військо захопило тоді багаті мусульманські міста на узбережжі Каспію. Загинув Ігор під час повстання древлян, невдоволених стягуванням позачергової данини.

Жорстоко помстилася древлянам за смерть свого чоловіка княгиня Ольга (945-962), яка стала регентом у роки неповноліття їхнього сина Святослава. Водночас вона регламентувала збирання данини, провела деякі реформи, спрямовані на послаблення феодальної експлуатації. 955 р. Ольга прийняла християнство, а 957-го відвідала Константинополь, де вела переговори з візантійським імператором.

Святослав Ігоревич (962-972) був відважним воїном. Здійснив походи на Хозарський каганат, Візантію, Волзьку і Дунайську Булгарію. Хотів перенести столицю в Переяславець на Дунаї, але це йому не вдалося. Повертаючись додому після війни з Візантією, потрапив у влаштовану печенігами засідку й загинув.

Після трагічної смерті Святослава й тривалих міжусобиць у князівському роді київський престол посів Володимир Святославич (978-1015). Він приєднав до Києва землі над Західним Бугом, слов'янські території над Волгою, а також сучасну Галичину й Холмщину. За його правління наприкінці X ст. — 988 р. — у Київській Русі було запроваджено християнство. Наслідками християнізації Русі були зміцнення Київської держави, її міжнародного ав­торитету, подальший розвиток економіки і культури, піднесення духовності народу.

Володимир, крім запровадження християнства, здійснив низку інших реформ. Зокрема, ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи — на волості, на чолі яких поставив своїх синів або довірених осіб. Продовженням адміністративної реформи стала військова: племінна організація війська була замінена на феодальну - службу за право володіти земельними наділами. В судочинстві він прагнув розмежувати єпископський та градський суди. Володимир вів широке будівництво фортець — опорних пунктів оборони проти чужоземних загарбників, заснував ряд нових міст, зокрема Володимир на Волині. Київська держава за Володимира досягла найвищого розвитку, була найбільшою в Європі. В історії він дістав ім'я Володимир Великий.

По смерті Володимира виникли нові конфлікти серед Рюриковичів. Врешті-решт київським князем став Ярослав Мудрий (1019-1054), який ревно дбав про свою землю й Київ. За його часів у місті з'явилося багато кам'яних споруд, а серед них перлина давньоруської архітектури — собор святої Софії, оздоблений чудовими мозаїками, з дев'ятьма банями. До Києва можна було в'їхати з трьох боків через укріплені ворота. Над південно-західними, що називалися Золотими, здіймалася церква Благовіщення з баштою, вкритою золотом. Унікальними пам'ятками давньоруської архітектури були Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівський золотоверхий монастир. Князь Ярослав запроваджував при церквах школи, поширюючи освіту. За його правління було розроблено збірник законів — Руська правда, а згодом і нову редакцію збірника руських законів — "Правда Ярославичів". Київська Русь мала широкі зв'язки з Європою. Сини і доньки Ярослава взяли шлюб з представниками провідних королівських династій. Йому вдалося повернути землі на заході, захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена й остаточно розбити печенігів. Володіння Ярослава Мудрого простягалися від Балтійського до Чорного морів і від Оки до Карпатських гір. Київська Русь досягла на той час найбільшої могутності. А 1051 р. Ярослав вперше висвятив власного (не грека) митрополита - русича Іларіона.

Після смерті Ярослава Мудрого з'являються перші загрозливі ознаки феодальної дезінтеграції, посилюються міжкласові суперечності, які вибухнули антифеодальним повстанням 1068 p., внаслідок чого великий князь Ізяслав Ярославич мусив втекти до Польщі і повернувся лише з допомогою Польського короля Болеслава II. Антифеодальне повстання спалахнуло у Києві 1113 року. В роки свого княжіння Всеволод Ярославич активно боровся за єдність Київської держави. Але чвари між князями стали однією з умов, що призвели до ворожих нападів, зокрема, половців.

Роздробленість, що охопила Русь у ХII-ХIII ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Протягом другої пол. XI - першої пол. XII ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Поступово в руках бояр і місцевих князів зосереджуються величезні земельні володіння — вотчини, які передавалися в спадщину від батька до сина. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в окремих її частинах. Місцеві князі й феодали-вотчинники створювали свої управлінські структури та дружини і, спираючись на них, управляли господарством, поступово ставали незалежними від великого київського князя. Інтенсивний розвиток і зростання міст та формування внутрішнього ринку перетворили їх на економічні, політичні й адміністративні центри удільних князівств.

Посиленню сепаратизму в Київській Русі сприяли й географічні особливості, зокрема те, що вона була розташована на великій території. При тогочасній нерозвиненості засобів зв'язку і управління етнічний поступ різних земель, наростання їхніх особливостей ослаблювали державу, зумовлювали формування окремішностей розвитку народностей у різних частинах країни.

Крім економічних, існували й політичні причини. Перед смертю Ярослав Мудрий запровадив новий принцип престолонаслідування, поділивши землі між своїми синами. Найстарший серед них посідав київський стіл; відповідно до нововведень, в разі його смерті до влади мав прийти старший із братів. Це був так званий принцип сеньйорату, але він суперечив звичному спадковому престолонаслідуванню й загострював боротьбу між князями за київський стіл.

Щоб покласти край чварам, 1097 р. у Любечі під Києвом було скликано з'їзд усіх руських князів. На ньому вирішили, що кожен князь має держати землю, яку мав його батько; пізніше ця земля переходить до його синів, і так далі.

На якийсь час міжусобиці припинилися. Княжіння Володимира Мономаха (1113-1125) стало роками миру і спокою, влада київського князя зміцнилася. Виваженою політикою йому вдалося підкорити удільних князів, піднести міжнародний авторитет Київської держави. Відродження переживала столиця — місто Київ, де було споруджено міст через Дніпро, нові храми, ряд інших будівель. Знову наповнилась державна скарбниця. Перу Володимира Мономаха належить знамените "Повчання дітям", пронизане турботою про рідну землю. В ньому даються настанови нащадкам, як мудро жити, праити і судити.

Син Володимира — Мстислав, який успадкував київський престол (1125-1132), продовжив політику батька — приборкував непокірних удільних володарів, зміцнив князівську владу, провів масштабне будівництво, розширив міжнародні зв'язки Київської держави. Але по смерті Мстислава 1132 р. чвари спалахнули ще з більшою силою. Київ почав втрачати свою могутність. Наприкінці ХII — на початку ХIII ст. престол переходив від одного князя до іншого. А 1169 р. суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ, вбачаючи у ньому суперника своєї нової столиці.

Київська Русь була вогнищем багатої, самобутньої, високорозвиненої культури. Значний вплив на неї справило утвердження християнства. Воно пов'язувало духовне життя Русі з надбаннями європейської культури, принесло з собою новий світогляд, мораль, центром яких була людина, її особистість. Багатою була усна народна творчість княжої пори. Наші пращури склали величні билини, казки, легенди, пісні, прислів'я, приказки. Писемність в давньоруських землях існувала ще до запровадження християнства. У IX ст. болгарські просвітителі Кирило і Мефодій створили досконаліше слов'янське письмо — кирилицю, яка поширилась і в Русі-Україні. Усі книги були рукописні на пергаменті. В ті часи було створено такі видатні писемні пам'ятки, як літописи "Повість времених літ", Київський літопис, літературні твори "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Слово о полку Ігоревім", "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Києво-Печерський патерик" та ін. В Київському літописі від 1187 р. вперше зустрічається назва "Україна" як синонім слова "країна", рідна земля. При монастирях і храмах відкривалися школи й бібліотеки. За Київської Русі було споруджено величні Софійський собор, Десятинну церкву та інші будівлі.