Енциклопедія Шпаргалка » Історія України


Флеш игры онлайн

Найдавніші часи. Початок людської цивілізації на території України

Україна — це велика (за площею 603, 7 тис. кв. км) країна, що розташована на території Східної Європи і простягається від її центру до сходу на 1316, а з півночі на південь — на 893 кілометри.

Головна водна артерія — Дніпро — тече її землями з півночі на південь, де впадає в Чорне море. Україною котять свої води ще дві величні ріки - Південний Буг та Дністер. 3 півдня територія України омивається водами Чорного та Азовського морів. Рельєф переважно рівнинний, гірські райони підносяться лише на заході — Українські Карпати, та на півдні — Кримські гори.

Археологічними розкопками доведено, що поселення первісних людей на території України з'явилися близько 1 млн років до н.е., за так званої кам'яної доби, найдавнішим періодом якої був палеоліт (від грец. paleos  — давній та lithos  — камінь) — понад 1 млн — 10 тис. років до н.е.

За палеоліту відбулися процеси розселення первісних людей та формування людини сучасного типу, з'явилися перші примітивні знаряддя праці.

Схема появи та розвитку людини на території України така ж, як і в інших регіонах Землі від пітекантропа та неандертальця у період раннього палеоліту до людини сучасного типу (гомо сапієнс — людина розумна, період пізнього палеоліту бл. 40-35 тис. років до н.е.).

Клімат на той час був досить теплим, люди селилися невеликими групами (стадами), головними їхнім заняттями були мисливство, збирання їстівних рослин та викопування коренів, які вживали в їжу. Неабияку роль у житті первісних людей відігравало використання вогню, який вони навчилися штучно видобувати 100 тис, років до н.е. Це мало велике значення у боротьбі за виживання. Люди навчилися готувати їжу, використовуючи вогонь, обігріватись у холодні періоди, захищатись за його допомогою від нападу звірів, а згодом використовуючи для вдосконалення знарядь праці да побуту.

Відповідні зміни відбулися й в організації життя первісних людей. Існуючий на той час вид людського соціального устрою — стадо, яке проіснувало протягом сотень тисяч років, в пізньому палеоліті поступається місцем вищій формі організації людей — родовій общині із загальною власністю на засоби побуту та полювання. Рід стає основою організації людського життя.

У стосунках між жінками і чоловіками в одній общині не було жодних обмежень. За таких обставин поняття батька як глави родини (у звичному для сучасної людини розумінні) не існувало. Головною була лише мати — жінка, що народжувала дитину, рід якої у подальшому визначався по материнській лінії. У розвиткові первіснообщинного устрою епоха, що характеризувалася керівною роллю жінки в родині, побуті, суспільних відносинах між членами общини, дістала назву матріархат (від лат. mater  — мати та грец. arehe  — влада). У пізньому палеоліті відбулися значні зміни в господарській діяльності первісних людей, удосконалювались засоби праці, полювання; на зміну загостреному каменю прийшли метальний спис та списометалка — попередники лука. Господарчі вироби з каменю стали урізноманітнюватись. З'явилися предмети побуту з кісток, у тому числі й голки. Таким чином з'явився одяг, зшитий із шкір тварин. З часом люди почали займатися рибальством. Свідченням тому є риб'ячі кістки, знайдені археологами на стоянках первісних людей. Поступово від збирання плодів, коренів та полювання люди перейшли до землеробства (за неоліту, 8-3 тис. років до Н.Е.).

Виникають перші релігійні уявлення та вірування, пов'язані з анімізмом, тотемізмом, фетишизмом, магією тощо. Найдавнішими археологічними пам'ятками тих часів вважаються стоянка біля с. Королеве (Закарпаття), печери Кіїк-Коба, Чокурча, Вовчий Грот, Старосілля (Крим), стоянки біля с. Шзин, Пушкарі, Чулатів (р. Десна) й поблизу сіл Круглик, Кодак, Кирилівка (р, Дніпро) тощо.

Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту (від грец. mesos — середній та lithos  — камінь), перехідного періоду, який датується 10-7 тис. років до н.е. Внаслідок поступового потепління сформувалися кліматичні й лан­дшафтно-географічні умови, близькі до сучасних. Провідне місце в господарстві первісних людей поряд з полюванням і збиральництвом посіла нова галузь — рибальство. Почали застосовуватися лук і стріли. Тривало вдосконалення знарядь мисливства» Серед найпоширеніших були мікроліти — дрібні крем'яні знаряддя геометричних форм (переважно у вигляді трикутника); їх застосовували як нако­нечники стріл, списів, дротиків, гарпунів або леза ножів у дерев'яних чи кістяних оправах. Напри­кінці мезолітичної епохи виникла нова форма людського устрою: об'єднання споріднених родів у племена. Найвідоміші тогочасні поселення — Буран-Кая, Шан-Коба та Мурзак-Коба (Крим), Гривеники (Дністер), Осокорівка (Надпоріжжя), Рогалик-Якимівка (р. Срвар), Білолісся, Грижеве, Мирне (Оде­щина).

Заключним періодом кам'яної доби був неоліт (від грец. neos  — новий і lithos  — камінь). Це період від 7 до 3 тис. років до н.е., який характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил. Людина переходить від привласнюючих способів існування — збиральництва, мисливства, рибальства, до відтворюючих форм господарства — землеробства й скотарства. Відбувається також подальший розвиток обробки дерева, каменю і кістки, застосовуються шліфування й свердління. Широко використовуються сокири, тесла, серпи, пили тощо. Виникають ткацтво, гончарство. У межах України виявлено близько 500 неолітичних поселень.

Археологами виділено дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) — лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття, та північно-східна (мисливсько-рибальська) — лісостепове Лівобережжя і Полісся.

Перехідним періодом від неоліту до бронзового віку був енеоліт (від грец. aeneus  — мідь та камінь), початок якого датується IV - III тис. до н.е. Найяскравішою археологічною знахідкою цього періоду є трипільська культура, пам'ятки якої вперше було досліджено біля с.Трипілля на Київщині наприкінці XIX ст. та на території, що простяглася від річок Прут і Дунай до Дніпра. Провідними галузями господарства носіїв цієї культури були землеробство і скотарство. Поселення розташовувалися поблизу річок і складалися з кількох десятків наземних будівель, розміщених рядами або колом одне біля одного. До них, крім житлових, належали й господарські будівлі. У деяких поселеннях мешкало 10-20 тис. осіб. Основні знаряддя, праці — мотики, скребачки, ножі, різці, свердла, тесла та ін. — виготовлялися з каменю (кременю) та кісток тварин. Використовувались і металеві вироби — мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Пізньотрипільські поселення укріплювалися ровами та оборонними валами. Найвідоміші трипільські поселення — Майданецьке, Таланки, Доброводи, Халеп'я. Деякі вчені вважають трипільців предтечами українського народу.

ІІ-І тис, до н.е. — черговий етап життя на Землі — бронзова доба, яка характеризується появою металів. Спочатку застосовували вироби з міді та бронзи (сплав міді з оловом) та інші, а в І тис. до н.е. — із заліза. Внаслідок удосконалення знарядь праці й подальшого розвитку господарства провідну роль у житті тогочасного суспільства починають відігравати чоловіки. Відбувається поступовий перехід від матріархату до патріархату.

У IX ст. до н.е. в українських степах з'являються племена кіммерійців (назва збереглася в письмових пам'ятках), які, на думку вчених, були вихідцями з Поволжя. Вони населяли межиріччя Дону й Дністра, їздили верхи на конях, обробляли залізо. Кіммерійці утворили великі племінні союзи, що очолювались царями. У VI ст. до н.е. відбулася часткова асиміляція кіммерійців з іраномовними кочовими племенами скіфів, які осіли в Причорноморських степах і утворили тут велику державу - Скіфію. Грецький історик Геродот, побувавши у V ст. до н.е. в Скіфії, описав племена, які називали себе околотами. На правому березі Дніпра жили скіфи-орачі, а в Причорноморських степах — так звані "царські скіфи", яким корилися свої й чужі племена. Важливим джерелом їхнього прибутку, крім завойовницьких походів, була торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на збіжжя, хутро, віск, мед, а також рабів скіфи отримували вина, тканини, зброю, предмети розкоші.

У III ст. до н.е. в українські степи прийшли сармати, етнічно споріднені зі скіфами. До складу сарматського об'єднання входили такі військово-політичні союзи племен: язичи, роксолани, сіраки, аорси, а з I ст. до н.е. — алани. Кінець пануванню сарматів у степах Північного Причорномор'я поклала навала готів (середина III ст.).

В українських землях готи перебували до IV-V ст., створивши так звану державу Германаріха — нет ривке політичне об'єднання підкорених слов ' янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських груп. Археологічним відповідником готів на території України є вельбарська (поширена на Волині, Поділлі, частково на Лівобережжі та в Криму) та частина черняхівської культур.

Кінець гегемонії готів наприкінці IV ст. поклали гуни, поява яких відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор ' ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.

II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана трубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов'яни.

У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київської обл. Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особли­вістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV  — у V ст. н.е.

Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя і суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.

Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віолою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший в "Природничій історії" згадує їх під назвою "венеди". Слов'яни - автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Уже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов'янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола . Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські примі­щення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів — Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.